Все у мене було як у всіх: вчилася, одружилася, працювала. але так сталося, що моя робота рахувалася наче престижною, наче шанованою, але на практиці не приносила ніяких грошей. Що тієї зарплати в бібліотекаря?
Вся надія була на чоловіка, але той з часом вирішив, що йому вигідніше завести нову родину, ніж забезпечувати мене й двоє наших спільних дітей.
Що я пережила – не можу передати, якби не батьки мої, то не знаю чи й вберегла б квартиру, бо борги за комуналку такі були, що вже мали нас виселяти. Чоловік як покинув нас, то чомусь вирішив, що аліменти буде платити продуктами і одягом на дівчат, щоб часом я ними не скористалася.
Куди ж та любов дівається, адже з початку він таким не був!
Доньки, слава богу, вступили на державну форму навчання і жили в гуртожитках, вже мені якось легше стало, а, коли вони вискочили рано заміж, то я лиш перехрестилася, бо вже мені менше клопоту.
Мені було сорок вісім, коли я зустріла Михайла і він прийшов до мене жити. Я й рада була, що не сама, що у мене чоловік, хай він і не пропонує мені руку і серце. І так я щасливо прожила з ним десь рік, коли в старшої доньки трапилися негаразди в родині, залізли вони в дуже сильні борги і треба було віддавати. Отак я позбулася власної квартири і ми пішли з Михайлом жити в його однокімнатну тісну квартирку.
Наче знову живемо добре, але вже між нами почалися суперечки, адже він почав говорити мені якісь претензії і всюди докладати, що я живу в його хаті. «Тут мої порядки, або робиш так, або йди з моєї хати…».
І це через все: чи я питаю, де зарплата, чи чого він прийшов веселенький, чи що треба мені купити.
І отак я сиділа в своїй бібліотеці і думала, що ж то буде зі мною далі, як тут подруга моя приїхала з заробіток і каже:
– Поки ти ще в силі, то їдь і зароби собі на житло. Ти подумай, що старість вже на порозі і куди ти дінешся? Михайлові ти ніхто, доньки мають своє життя, батьки твої в селі, а там ще більше нема де заробити!
І ота я її послухала і подалася за кордон. Але й тут вона мене не залишила з порадами:
– Нічого додому не висилай, якби тебе доньки не просили і як би не плакалися. Можеш вислати по сто євро одній і другій, але як будеш висилати більше, то ніколи собі квартиру не купиш. Думай про себе, Оксано, бо ніхто про тебе не подумає!
І я взялася до праці, перший рік мені було важко, але морально, бо я звикла, що я пані бібліотекарка, а тут мушу тяжко працювати і мовчати на зауваження, які бували в доволі грубій формі. Але Бог мені поміг і через чотири роки у мене вже була сума на квартиру і на ремонт.
Я вернулася додому і купила двокімнатну квартиру в новобудові, зробила ремонт і вирішила, що витрачу ще гроші на новосілля, щоб діти й онуки прийшли та пораділи за мене, що нарешті я маю власне житло.
– Що? Ти купила двокімнатну квартиру для себе і витратила всі гроші? Не вистачило б тобі однокімнатної? А ти подумала про нас, що нам треба допомогти?
Ось так діти «пораділи» за мене. Їм не подобався ні ремонт, ні меблі, ні мій вигляд, бо все було за дорого і аляповато.
– Нам би ці гроші дала, то ми б тобі й ремонт гарний зробили і квартиру кращу купили, а то ти тут таке вибрала, що тебе, простачку, ще й на гроші розвели!
Це говорила старша донька, через яку я позбулася квартири. Їй підтакувала молодша, яка не могла мені пробачити, що я не дала їй половину з тієї суми.
Я змінила роботу і тепер працюю в Україні, роботи купа, лиш би здоров’я. Живу сама в своїй квартирі і радію кожного дня, що я вдома.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
