fbpx

Я двадцять років не була вдома, старалася аби батьки приїхали до мене в Польщу і так грошей заробили та назад вернулися. Спочатку мама розуміла, що я не хочу бачити Віту та Віталіка, але потім вже почала говорити, що моя поведінка смішна

Звичайно, що я не хотіла аби на мене пальцями тикали, бо мені здавалося, що всі знають про той випадок, але потім вже мене життя на чужині затягнуло і я заміж встигла вийти та й розійтися.

І от, коли мама вже мене почала діставати з тим приїздом, я зрозуміла, що маю раз і назавжди з минулим закінчити, бо сама щасливо не живу, а все на минуле озираюся.

А випадок той був, коли ми тільки дівували з моєю найкращою подругою Вітою. Одного дня ми пішли на дискотеку на чуже село, де вона мала бабусю і ми могли переночувати. Звичайно, що ночувати я не хотіла, бо моя мама не мала знати, що ми вирішили отаку собі пригоду знайти на голову.

І ось там ми познайомилися з дуже гарним хлопцем, якого звали Віталій. Віта просто зі шкіри лізла аби йому сподобатися, а я ж не буду з нею сваритися, бо хлопець мені теж сподобався.

Але Віталій почав виявляти до мене більше уваги, ніж до Віти і взявся нас проводжати додому. Дорога далека, можна всяке розповісти і посміятися і я відчула, що він – моє кохання з першого погляду.

Отак ми почали зустрічатися, але згодом Віта відмовилася зі мною ходити до бабусі на те село і Віталій приходив сам. Це було ще краще, бо не доводилося мати з боку Віту, яка була всім вічно не задоволена – то її комарі кусали, то їй незручно сидіти на траві, то вона хоче додому, бо холодно.

Наше кохання тільки розквітало і я дуже переживала аби мій від’їзд на навчання все не зіпсував, тим більше, що й Віталій теж їхав на навчання.

Тому ми дуже сильно чекали канікул аби знову зустрітися, бо я вчилася далеко. Нарешті прийшов той день і ми в листах домовилися, що я буду вдома і він до мене прийде.

Але настав вже й присмерк, а Віталія нема. Тоді на мою голову й прийшла Віта:

– А ходи йому назустріч, -каже.

Я радо згодилася. Йдемо, а нікого нема… Вже й до перших хат того села дійшли, а Віталія й близько не видно.

– Може, він в клубі, – каже Віта і ми туди пішли.

Але його ніде не було, хоч хлопці, яких ми розпитувати, казали, що його бачили. Далі нас запросили до компанії і віта радо погодилася:

– Треба й мені хлопця знайти, – переконує мене, – Просто побудь і все, ніхто ж тебе не сватає.

Але далі я вже не пам’ятаю всіх подій, лиш те, що бачу осуд в очах Віталія і намагаюся відіпхати якогось хлопця.

Я йому й писала і пояснювала, що нічого не пам’ятаю, але було марно. Віта теж язика за зубами не тримала і мені прийшлося поїхати на навчання. А звідти й за кордон, ніби на практику, але насправді я тікала.

Згодом мама сказала, що Віта таки одружила на собі Віталія і вони тепер живуть довго і щасливо.

Що мені лишалося, як забути й жити далі?

Вирішила, що ні слова не хочу чути про них і не шукала їх ніде в мережах і нічого не питала мами.

І от тепер треба подивитися своєму страху в очі…

Вирішила, що прийду до них в гості одразу аби все поставити на свої місця.

Хата була ще такою, як я пам’ятаю, не було видно, що тут добрий господар.

Опецькувата Віта дивилася на мене круглими очима і пропонувала каву. Навколо був безлад і якийсь затхлий запах, а синій ніс Віталія про все говорив.

Віта ще хвалилася, які у неї хороші діти, як вона купила собі багато золота та он шубу має, а Віталій ховав очі, але в них я не бачила того мого коханого, це був якийсь чужий байдужий чоловік.

На вулиці я вдихнула свіже повітря і подякувала Богу, що моє життя склалося так, як склалося. Віта думала, що втопить мене в людському осуді, а сама опинилася в такому безглуздому існуванні. Хоча, може, для неї це й є щастя?

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page