fbpx

Я гроші віддала і аж вся зайшлася плямами. Тобто, як я їх годую, то так має бути, а, коли мені зять просто так дав гроші, то я у неї краду

Отож, сиджу я така на кухні та ще думаю, чи вартує та зустріч аж тисячі гривень, як на кухню залітає моя донечка та давай мені ті гроші з руки видирати.

– Ти що?, – аж почервоніла вона, – За мої гроші хочеш в ресторан йти? Ти совість маєш? Ти ж знаєш, що нам грошей треба!

А з-за спини винувато дивиться зять на всю ту перепалку.

Я гроші віддала і аж вся зайшлася плямами. Тобто, як я їх годую, то так має бути, а, коли мені зять просто так дав гроші, то я у неї краду?

Я тоді пішла на зустріч просто принципово. Залізла в загашник витягла звідти гроші і пішла.

Майже всі однокласники зібралися та почали один поперед одного розказувати, як у них все прекрасно – діти успішні, онуки чемпіони і призери, вони самі люблять свої половинки, а ще мають власні будинки, авта і відпочивають на курортах чи не що пів року.

А я що? Та лиш слухаю, тим більше, що охочих похвалитися дуже багато, а от слухати ні.

Вже всі все порозказували, а я мовчу. Бо що буду казати, що служниця при власній дитині?

Я собі з Віркою, що за партою однією сиділи та дружили в школі балакаю. Віра в нашому містечку живе, недалеко від мене, що ми часто вітаємося, але так аби знайти час поговорити, то не було ніколи часу.

Ділимося ми одна одній наболілим, як тут до нас Тарас, наш відмінник, який щойно хвалився, що весь світ об’їздив та до нас:

– Дівчата, а ви чого мовчите та нічим не вихваляєтеся?, – питає, завжди був такий на язик гострий.

– А чим хвалитися, – кажу я, бо вже й осміліла, – Я вже десять років на свою доньку працюю, сімейний бізнес, як то кажуть.

– Ого, і успішний, – допитується Тарас.

– Аякже, два підприємства донька має. А зять мені в усьому допомагає, – кажу, а Віра аж заходиться від сміху.

– Не знав, що ти такий добрий економіст, – за своє Тарас, – може, й мені допоможеш з фірмою?

– Аякже, дзвони.

Тарас пішов, а ми з вірою хіхікаємо, наче в школі обдурили відмінника з відповіддю на задачку.

Одним словом, час провела я добре. Хоч грошей і шкода, не буду кривити душею, але й наче в школу вернулася, в молодість… Мріяла ж я про щось тоді… що щаслива буду і ще що буду багата і буду їсти в кавуні тільки серединку…

Вдома мене чекала тиша і зять, який спав у вітальні… Ох, доню, доню… Я ж мріяла, що ти будеш краще за мене жити, а ти все життя отак перед екраном проведеш, нікому ласки не давши…

Зранку я знову вся в біганині, кого в садок, кого в школу, поїсти і самій на роботу.

А вдень телефонує до мене Тарас…

– Давай зустрінемося, я тебе дещо розпитаю по своїх справах.

Знаєте, я не поганий бухгалтер і розповіла все та підказала як краще зробити.

– То ти візьмешся за мою фірму, – питає він, – Бо я хочу мати під рукою надійну людину.

– Та я вже маю роботу, – кажу йому.

– Нічого, ще більше грошей матимеш…

І я ризикнула…

Взялася за його справу і все менше у мене часу на роботу служницею – і знову Наталка незадоволена, бо мусить сама дітей відводити та вечерю готувати. А зять кривиться, що не смачно, не так чисто, не так до ладу.

А я й оком не моргну, бо я як зарплату в Тараса отримала, то аж вся розцвіла! Та на такі гроші я можу собі окремо від Наталки жити і горя не знати! А вони хай собі там живуть, хоч на стіни лізуть!

Повідомила я доньці, що йду на іншу квартиру жити, а вона давай мені:

– Ах так, така ти мати? То знай – я до тебе онуків пускати не буду! На все життя!

– Доню, – кажу я їй, – Ти собі дітей май, я їх вже десять років няньчу щодень, то й тобі пора вже за голову братися.

Поїхала я зі своїми нехитрими пожитками і заплакала – на орендованій квартирі всі меблі «живі» не те, що на моїй, як не на скотчі, то на пластирі.

А з Тарасом поговорила і зізналася, що я тоді під двома підприємствами мала на увазі.

– Нічого, ми так розкрутимося, що й три матимемо!, – запевнив він.

Отак я на старості літ та подалася у вільне плавання.

Зять от приходив та дітей приводив на вихідні.

– А чого ти не попередив, – питаю я, – у мене побачення, а ти мені дітей ведеш.

Бо й правда, Тарас мене запросив в ресторан. Знаєте, ще рік тому, я б сиділа з онуками, щоб донька відпочила. Але сьогодні я впевнено закрила перед ними двері.

Я обрала себе.

Початок історії тут Сіла така на кухні в тому платті і все думаю, яке то у мене злиденне життя, що я сама собі нічого не дозволяю – ні солодкого з’їсти, ні одягу нового, ні в перукарню піти! Аж тут зять заходить і простягає мені гроші

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page