Коли я познайомилася з Кирилом, він мені одразу сподобався. Високий, стрункий, симпатичний, з чарівною посмішкою. Він був не тільки привабливим, а й мав гарну роботу: головний бухгалтер у столичній фірмі.
Не ледар, не заглядав у чарку — просто ідеальний кавалер. А головне, що він теж був до мене небайдужим. На побачення Кирило завжди приходив із квітами, а на свята дарував подарунки, про які я навіть не натякала.
Я почувалася поряд із ним бажаною і коханою. Тож коли він запропонував мені жити разом, я не вагалася. А за рік ми вже стояли перед РАЦСом.
Весілля було скромним: найближчі родичі у кафе і кілька конвертів із грошима. Після свята Кирило перерахував гроші, склав їх акуратною стопкою й сказав:
— Завтра покладу на картку.
Тоді я подумала, який же він відповідальний. Мені здавалося, що я виграла в лотерею, адже у подружок були такі чоловіки, що куди їм до мого – найкращого Кирилка.
Наступного вечора Кирило сказав, що віднині усі гроші у нас будуть спільні. Мовляв ми сім’я і буде правильно якщо усі витрати у нас будуть – сімейними.
Я й подумати не могла, що це стане початком нашого розлучення. Навпаки, я раділа, що от така делікатна тема у нас вирішилась так просто – гроші спільні.
Місяць ми прожили без непорозумінь Але одного дня в супермаркеті я захотіла свіжої випічки, такий аромат був у повітрі, не встояти.
— Візьмемо кілька багетів, — сказала я, показуючи на полицю.
— Багети? Вони тут мов крило від літака! — відповів Артем і поклав до кошика дешевий батон у непоказній упаковці.
— Але я хочу ось цей багет. Він такий хрусткий і смачний. Невже не можна порадувати дружину? — спробувала я пояснити.
— Не вигадуй! Увесь хліб однаковий. Ти ціну бачила. Один твій багет – півтора батони.
Коли я запропонувала взяти хоча б булочку, він відповів, що це марна трата грошей. Так було з багатьма речами: від шампуню до моїх щоденних засобів догляду.
Мені це не подобалося, але я мовчала. Я ж хотіла миру в родині. Знаєте, коли кохаєш, шукаєш виправдань, намагаєшся зрозуміти, якось підлаштуватись.
Одного вечора я попросила Кирила перевести мені гроші на обід. Поруч із моєю роботою була “Пузата хата” і саме там ми усі разом обідали.
Але чоловік лише розвів руками:
— Ти хоч рахувала скільки витрачаєш на їжу? Я рахував. Повір тобі дешевше все те ж приготувати вдома і запакувати у судок на роботу. Бери їжу з дому.
Я пояснила, що в нас немає ні кухні. ні зручного місця для прийому їжі. Однак його це не переконало. Наступного дня я пішла на роботу без грошей. На обідній перерві я залишилася в кабінеті, придумуючи виправдання перед колегами. Мені було соромно сказати, що мій чоловік просто не дав мені грошей ні на обід ні на маршрутку.
А того дня мій чоловік забув удома свої папери, які потрібні були йому для зустрічі. Я вирішила занести їх йому на роботу. В офісі чоловіка не було. Хтось із колег повідомив, що мій чоловік на обіді в ресторані через дорогу.
Ресторан? Мій Кирило, який мене переконував, що “Пузата хата” — це розкіш? Я не могла повірити. Але коли зайшла туди то побачила його перед розкішною тарілкою, вміст якої тягнув не на одну сотню гривень
Я сіла поруч і запитала:
— Ти, значить, у кафе не ходиш, а ресторан — це нормально?
Кирило почав щось пояснювати, але я слухати наміру не мала:
— Чому я жила без копійки, а ти обідаєш тут знаючи, що я їм нишком гречку у вбиральні?
— Не починай. Ким би ти була без мене? У цьому світі кожен отримує рівно те, на що заслужив. Так що давай без цього всього. Ти щось хотіла?
Я залишила папери і мовчки вийшла. Після роботи Кирило знайшов свої речі у під’їзді, замок у дверях я встигла замінити.
Цікаво, тепер, коли він орендуватиме квартиру, не матиме в кишені моєї зарплатні, на ресторан грошей стане? Він хоч колись зрозуміє. що таке справжня сім’я?
Головна картинка ілюстративна.
