Привіз з відрядження і каже:
– Мамо, Віра буде жити з нами.
Я тільки сіла і вже нічого не казала – що тут скажеш, коли стоїть у всій красі і це ж, певно, ще й найкращий одяг взяла!
– Ми поки у вас поживемо, поки квартиру не знайдемо, – каже впевнено Антон.
Я мовчки постелила їм в синовій кімнаті, а сама взялася готувати їсти, Віра шмигала в туалет і в кімнату, так і не наважилася вийти до мене на кухню.
Чоловік прийшов з роботи і я йому розповіла про подію.
– Ну, то й добре, – лиш сказав Максим.
– Як це «ну то й добре»? Твій син привів бозна-що додому і буде з оцим жити, а ти такий спокійний?, – обурилася я.
– Так, хай живе з тим, що привів, – засміявся чоловік.
– Ти ще з цього жартуєш?, – я вже кипіла.
– Ти б чула, що моя мама про тебе говорила, то ти б мене зрозуміла, – відповів чоловік і пішов знайомитися з невісткою.
«Віро, який я радий, що у мого сина буде така гарна дружина» – долинало з іншої кімнати…
А я задумалася… Я й справді дуже хвилювалася. Коли йшла знайомитися з майбутньою свекрухою… А вона кожним словом, рухом і поглядом мені казала, що я там небажана гостя…
І я вирішила, що не буду такою, як моя свекруха.
Подивилася на себе в дзеркало і сказала: «Ти, Люся, адекватна жінка! Я в тебе вірю!».
Але сказати і зробити, то трохи різні речі…
Пішла невістка прати речі Антона і свої. Все кинула в одну купу і витягла все сіре і синє… наче вперше тією пралкою користувалася…
Звичайно, одяг не мій, але ж могла спитати, що пускає колір…
Далі пішла щось Антону готувати, я на кухню не могла зайти – все в диму і запах такий, що це нюхати не хочеться, не те, що їсти…
Чоловік прийшов з роботи і каже мені:
– Тут щось горіло?
– Так, твоя люба Віра готувала вечерю Антону.
– Ну, думаю, гірше за твою кашу не приготувала, – каже він сміючись.
– Що? Та я завжди смачно готувала!
– Та зараз, як згадаю ту кашу, то досі шлунок болить! А мені прийшлося з’їсти і ще перед мамою хвалити, як ти смачно готуєш!
Я пригадала, що теж їла, бо не хотіла аби й свекруха спробувала мого варива, це було щось напівсире і ще й лушпиння траплялося! Як я умудрилася одночасно розварити і недоварити – я не знаю.
А ще згадалося, як я вирішила вразити свекруху і випрати штори і помити вікна. На самому кінці треба вже було прасувати і я взялася за це, як в двері подзвонили. Це хтось помилився дверима, але за цей час праска впала на штору і там утворилася просто велетенська діра. Як я ревіла над тими шторами, ви собі не уявляєте.
З роботи прийшла свекруха і побачила мене в такому стані і перелякалася:
– Що трапилося? Щось з Максимом???
– Ні, шторааааа, – показала я на дірку в шторі.
– Господи, та ж усі живі і здорові! Чого ж ти так мене лякаєш якоюсь шторою! Я давно хотіла її викинути!
Відтоді я побачила, що свекруха ще й людина, а не лише строгий наглядач.
Слава Богу, що діти за якийсь час зняли квартиру і я не бачила, як Віра вчиться на своїх помилках.
Антон щасливий, онуки у нас здорові і доглянуті – що ще мені хотіти? Вона й до цих пір не вміє прати речі, особливо мене дратує, як вона вперемішку вішає біле з чорним… Сподіваюся, це її єдиний недолік в господарюванні!
Фото Ярослава Романюка.
