Я навіть не могла собі уявити, коли отримала запрошення на весілля від своєї давньої подруги, що торжество зірветься, і причиною цього буду я.
Скільки років ми не бачилися з Іриною, я зараз і не пригадаю. Міцна дружба у нас була в шкільні роки. “Не розлий вода!” – кажуть в таких випадках. Але, закінчивши школу, ми все ж розлучилися і роз’їхалися по світу.
Свою долю я знайшла в найближчі роки. Вдало вискочила заміж за свого одногрупника Семена. Я вважала вдалим наш шлюб, так як маса спільних інтересів і ідей підігрівала наш союз довгі роки. Я була щаслива тоді і зараз, як і раніше задоволена своїм вибором.
Через п’ятнадцять років, з тих пір як дружні стосунки з Іриною були ще актуальні, а зараз, практично зійшли нанівець, я отримую від неї запрошення на весілля.
Я все сумнівалась, їхати чи ні? Адже їхати доведеться далеко і з пересадками. Розмірковуючи над цим питанням, я все ж прийшла до висновку, що мені потрібно скористатися запрошенням і підтримати давню подругу, яка в перший раз виходить заміж.
Чоловік супроводжувати мене не зміг. Я поїхала одна. По дорозі, я знову засумнівалася, що роблю правильно і що, ворушити минулі відносини, які закінчилися ще в юності, не потрібно.
Ірина зустріла мене привітно, і я, згадуючи про свої переживання, трохи заспокоїлася. Через годину молодята повинні були скріпити свій союз печатками і підписами.
Ірина запросила мене бути свідком на весіллі. Вона вірила, що саме подруга дитинства повинна скріпити їх союз, а я, звичайно ж, не бачила в цьому нічого поганого.
До палацу одруження ми прибули на півгодини раніше. Це час вирішено було зайняти фотосесією. Фотограф справно працював, кліпаючи фотоспалахом, а я, зайняла почесне місце, на правах свідка, поруч з нареченим.
Моя усмішка не сходила з обличчя. Я відчула атмосферу свята і радості і отримувала задоволення від гучної і веселої компанії. Але, через кілька хвилин, мені вже більше не хотілося посміхатися і веселитися.
Моя давня подруга Ірина, несподівано для всіх, почала горланити на свого обранця:
– Навіщо ти обійняв її? – волала вона. – І ці твої погляди в її бік. Думаєш, я нічого не бачу. Не встигла моя подруга переступити поріг, як ти і в сторону мою дивитися перестав.
– Про що ти? – слабо захищався наречений.
Я була вражена і обурена підозрами Ірини та розміром каменю, який вона закинула в мій город. Що за маячня! Ні чого подібного я не помітила з його боку. А те, що обійняв під час фотосесії, так це не привід псувати своє власне весілля і настрій запрошених гостей.
Від весільного букета вже не залишилося і сліду. Ірина махала ним немов помелом. Я як і раніше стояла і геть нічого не розуміла.
Хтось із гостей почав мирити наречених, хтось був пасивним спостерігачем, а я, хотіла піти крізь землю аби не стояти зараз тут, і не спостерігати цю абсурдну картину.
– Весілля не буде! – заявила наречена.
Вона вручила мені залишки свого букета і щось голосно співаючи пішла до виходу.
Загальна радість і настрій на приємний вечір змінилися подивом і нерозумінням. Гості малими групами стали залишати РАЦС. Я, прийшовши трохи до тями, вийшла слідом за іншими.
Далі, я не цікавилася, чим закінчилася вся колотнеча. Я викликала таксі і поїхала на вокзал.
Тепер я розумію, чому моя давня подруга досі не вийшла заміж. З таким характером важко створити міцний союз. Я повернулася в свою щасливу реальність і пообіцяла собі, що більше не буду приймати ніяких запрошень від давніх подруг і знайомих. Нехай вони і пам’ять про них залишається жити тільки в минулому.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news -заборонено.
Головна картинка – pexels.
