fbpx

Я не пошкодувала трьох годин свого життя, аби поїхати до свекрухи в село і на свої очі подивитись як там справи. А ще, дуже хотілось Антоніну Ігорівну запитати, чого вона, власне, досягти намагається прокручуючи всю цю ситуацію. Ні, ну правда, мені ніяк не зрозуміти її як жінку і як матір

Я не пошкодувала трьох годин свого життя, аби поїхати до свекрухи в село і на свої очі подивитись як там справи. А ще, дуже хотілось Антоніну Ігорівну запитати, чого вона, власне, досягти намагається прокручуючи всю цю ситуацію. Ні, ну правда, мені ніяк не зрозуміти її як жінку і як матір.

Ми із чоловіком побрались 15 років тому. Живемо у місті що за 350 кілометрів від рідного для обох нас села. У нас тут власний будинок є і вже своє, налагоджене життя. Ростуть діти, ми працюємо. Звичайна собі родина.

Але от так не завжди було. Справа в тому. що поява дітей стала для мого здоров’я важким випробуванням. У нас двійня одразу з’явилась. Діток раніше забрали. а от я ще пів року по стаціонарам “вдіпочивала”.

Моя мама саме за кордоном була. там вона мала чоловіка цивільного, роботу стабільну. Вона одразу сказала, що приїде, але я її відмовила, адже свекруха була тут, поруч. На той час у неї постійної роботи не було і вона навіть курей і тих не тримала. Я собі вірила в те, що вона приїде одразу ж.

Однак, коли мій чоловік зателефонував, пояснив ситуацію, Антоніна Ігорівна лиш сказала, що ми повинні найняти якусь няню, бо вона не збирається переймати на себе наші обов’язки.

— То ваша сім’я, ви вже дорослі люди. До чого тут я узагалі? Все, що мусила, я вам дала, далі вже самі.

Моя мама ж примчала уже за тиждень. Рік. що вона провела поруч мене, вартував їй і життя особистого і роботи.

— Ну. значить таким він був хорошим, що не зміг зрозуміти того, що я повинна була бути ту, – казала мама про свого Тоні.

Ззовні мама була спокійна, але я добре бачила наскільки важкою для неї була новина, що після восьми років спільного життя той чоловік ставить їй умову: або повертаєшся, або між нами все. Мама не повернулась. вона обрала мене, хай і на шкоду собі.

Згодом, мама придбала однокімнатну квартиру у нашому будинку.

— Та й як я маю від вас їхати? – повторювала постиійно. – Я ж не зможу без моїх солоденьких, – і обіймала онучат.

Але я добре знала, що зможе, що їй подобається жити в Канаді, там її улюблена робота. Однак мама бачила і мене, те що я ледь пересуваюсь і що без сторонньої допомоги ми б просто усі не вижили.

Нині мама вже там, у Канаді знову. Вона пробіла поруч нас сім років, аж поки не побачила, що я остаточно одужала, і що без неї ми гоові жити далі. Квартиру здає:

— Приїду вам під милий бік старіти. будете терпіти мене, – сміється.

Ну а свекруха за цей час у нас була разів десять на свята і по справам. діти до неї на Ви і і на ім’я по-батькові. Бачте, вона ще молода і бабусею себе не вважає.

А тепер про головне. Рік тому моя свекруха занедужала. Лежала у стаціонарі, ми її відвідували, а коли додому повернулась, то чоловік із нею майже місяць жив, доки мама остаточно не поправиться. Нині, все ніби як добре.

Однак, свекрусі настільки сподобалось те. що син поруч неї. що відпускати вона його не захотіла. Щойно мій чоловік повернувся до сім’ї. як свекруха його ледь не щоденно викликала до себе. адже у неї були негаразди зі здоров’ям.

— У Антоніни щось не так? – сміялась від душі сусідка свекрухи, – Нелю. ти мене пробач, але такого здоров’я ні в тебе ні в мене немає. Їй десять складометрів дров привезли, так вона їх склала за півтора дня. Вдумайся, я б там і полягла, а вона ще ввечері на городі сапала. А ти питаєш чи здорова.

Те ж і родичі мої казали, але не свекруха. Вона вила в трубку, що сама не може і що от якщо син не приїде, то те, що із нею стане, буде тільки на його совісті.

А мій чоловік вірить і летить до мами за кожного дзвінка. зрештою, сказав, що напевне. треба щось вирішувати і або її до нас, або ми до неї:

— Ти зрозумій. то ж мама моя. ну як я її покину?.

От тільки свекруха не хоче в місто їхати, а от аби син до неї переїхав “доглядати” то так. Але про що мова. якщо тій пані лиш 60.

Не витримала я, сіла в автобус і поїхала в очі свекрусі поглянути і запитати, чого, власне, вона досягти хоче.

— Він мій син, – аж ногами тупотіла. – Він мусить маму догледіти. Я стара людина. нащо тоді я його ростила?

Знаєте, все йде до того, що чоловік таки поїде до мами. Уже він планує усе і лиш сльози синів його ще тримають.

Я просто не знаю, як мені бути у цій ситуації і що мені робити. Свекруха грає на почуттях свого сина і те, що наша родина на межі зникнення її зовсім не цікавить. “Він мій син і він мусить”.

Як же мені врятувати свою сім’ю? Як вплинути на чоловіка? Чи є в мене бодай якийсь шанс?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page