Я вже роки живу в місті і до мами приїжджаю лише на канікули і то не завжди, бо там діти в табір, там взагалі до бабусі їхати не хочуть, бо умов нема і мені приходиться їхати самій на кілька днів.
Я живу без чоловіка і не тужу. Звичайно, коли приїжджаєш в село до мами, то розумієш, що чоловічої руки тут ой як треба – коси сама, вози сама, копай сама…
Спина пече, руки ниють, а від манікюру нічого не лишається.
Поки тут перероблю все, то вже на якісь зустрічі зі старими подругами немає ні сил, ні бажання.
Аж ось, побачила мене на подвір’ї моя колишня однокласниця та давай до себе припрошувати.
– Ходи до мене на кілька хвилин, я ж недалеко живу, подивився, як у мене все.
І давай мені хвалитися, як у неї в хаті, як у неї на подвір’ї – у всьому лад і порядок.
– Ти це все сама робиш,- питаю я, адже чула, що вона недавно розлучилася.
– Та ні, то мені приходить робити один чоловік, – каже вона і так гордовито на мене дивиться.
– Задурно?, – не вірю я.
– Звичайно, він мене просто любить…
Я не повірила в таку сільську мелодраму! Любить її! Та що там любити – нічого з себе не представляє, як жінка, ще й двоє дітей. Тут точно він або з себе ніякий або ще якийсь.
– Олю, де у вас тут в селі та гарні чоловіки… Тим більше, ти себе збоку бачила?, – кажу я їй, – Мені задурно ніхто робити не хоче, а тобі?
Та як почала сваритися… Правда в очі коле, як бачите!
Але оця думка про чоловіка, який навіть Олі робить задурно стільки роботи… А мені б він хіба не зробив? Там моргнула, там усміхнулася і вже тобі роботязі винагорода. На мене ж дивитися – одна приємність!
Розпитала я маму, хто ж то у Олі господарює, вона мене й відправила до того чоловіка.
Переді мною стояв на років двадцять старший за мене чоловік, кремезний такий, в тілі. Я в душі зареготала, що Оля має отакого кавалера, як видно, я не помилилася і на неї тільки такий може й полакомитися.
– Ви Тарас?, – питаю любесенько.
– Так, – каже він.
– Не могли б ви подивитися до мене на паркани? Я живу біля Олі, – і знову так любесенько посміхаюся.
– Прийду, чого ж не прийти, – каже чоловік і я певна, що мене поглядом їсть.
Я підстрибом додому і вже чекаю його, прибралася, як то в селі можливо і виглядаю. Він прийшов, подивився, поміряв, подумів… і назвав мені таку суму, що я мало не впала.
– Ви що?, – обурилася я, – Олі задурно робите, а мені, що я в сто раз за неї краща отакі суми говорите?!
Від такої несправедливості я просто розревілася… Чому життя до мене таке несправедливе?
– Слухай, не плач, – занервував чоловік, – Я тато Ольги, але вона про це не знає, а я не знаю як сказати… Ти тільки їй не кажи, добре?
Це мене трохи заспокоїло, бо ж справа не в моїй красі, яка ще є, я певна цього. І Олі піду й скажу, що ніяка вона від мене не краща!
Я побігла до неї і все їй розказала, що ніяка вона не красуня писана. Оля зблідла, а далі побігла…
Я за нею ледве встигала, хотіла подивитися, як вона того Тараса та віником…
А вона давай його обнімати та таткати…
– Мама мені казала, але я думала, що вона марить… Що мій тато мені не справжній…
Я й пішла, бо нема сили на цю сільську мелодраму дивитися…
Головне, що я їй показала, де її місце з її ж ремонтами.
Нічого, й на моїй вулиці буде свято і у мене буде чоловік, який буде виконувати кожну мою забаганку! От побачите і ще всі будуть мені заздрити!
Фото Ярослава Романюка.