– Так, а ви хто, – питаю, бо мені бабці з журналами про Бога вже добряче набридли.
– Я твоя бабуся, – відповіла та.
Це ще гірша новина, ніж та, що Рай буде на Землі. Навіщо мені бабця, коли у мене чоловік, двоє дітей і кіт? Куди мені ще бабцю?
Звичайно, я одразу зрозуміла, що діло пахне саме доглядом за старенькою, бо ж до цих пір бабця якось сама собі давала раду, а, коли вже взяла в руки костур, то згадала про онуку.
Мами моєї не стало при моєму народженні. Тато мене виховував зі своєю мамою, моєю бабусею, тому мій світ був зосереджений саме на них і мені й в голову не спадало думати, що в мене є ще хтось рідний.
Коли мені виповнилося шістнадцять, то тато таки привів в дім дружину, доволі непогану жінку і я щиро рада, що зараз він має себе чим зайняти.
Бабуся Люба ще в такій формі, що вона будь-кому фору дасть, тому я впевнена, що ще років десять вона буде приносити мені в каструльці якусь смакоту і казати:
– Їж, дитино, бо ти геть схудла.
А тут отака поява нової бабусі.
– Вибачте, але я вас не знаю. Якщо ви й справді моя бабуся, то давайте адресу і я до вас зайду. Розпитаю тата і зайду.
На цих словах жінка якось знітилася, але адресу залишила. На прощання намагалася мене обійняти, але вийшло все доволі незграбно, бо ні я, ні вона цього не хотіли.
Я одразу ж зателефонувала татові і розповіла про гостю, він замовк.
– Тату, ти чого? Вона дуже погано виглядає, якщо це справді моя бабця.
– Ну, вона ж думала, що весь вік буде начальником з грошима і впливом…
Тато приїхав, бо не хотів по телефону розповідати цю історію.
Виявилося, що бабуся була проти того аби моя мама виходила заміж за пройдисвіта,Ю як вона називала мого батька.
Їй мріялося, що мама вийде заміж за сина завскладом чи начальника податкової, а тут студент з села, який має лише матір-доярку.
Але донька не послухалася і мати викреслила її зі свого життя.
Не прийшла ні на весілля, ні на поминки.
Це було дуже сумно. Але я мала з нею все одно переговорити.
Я прийшла до неї і бабуся Віра, як вона себе назвала, мене дуже радо зустріла.
Почала одразу жалітися на малу пенсію і свою недалекоглядність, адже всі свої статки вона записувала на сина, а невістка тепер її й знати не хоче.
– А все за мою доброту, – казала вона, – Завдяки моїм зв’язкам мають дотепер роботу і їхні діти. Але я маю доживати віку в цій малій квартирі на мізерну пенсію.
Я не вірила, що і не ї мала пенсія, бо виглядала жінка ще нічого.
– От якби ти, Тамарочко, мене доглядала на старості, то я б тобі все відписала. Я ж з собою не заберу.
Оце так відкриття в жінки… Доньки зреклася, бо думала, що вічно буде начальничком, а тепер дійшло, що нічого з собою не можна забрати.
Я тоді подумала, що якщо у неї є хоч декілька маминих фото, то я буду її називати бабусею і буду навідувати.
– А ви маєте мамині фотографії, де вона маленька, – питаю так невинненько.
Бабуся запевнила, що є і почала шукати. Але проходив час і вона так нічого і не знайшла в своїх бездонних шафах.
Я попрощалася дуже культурно, але вона крикнула мені, що я така ж як моя мати.
От тепер і думаю, чи треба було змовчати і доглянути її, як-не як, бабуся?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
