Я не змогла синові пояснити, чому його чергове прохання про допомогу я відхилила. Може, варто було б сказати, що я й так йому багато допомагаю, але він би не почув. Та й я сама собі не можу пояснити, чому так вперлася, адже до того я віддала синові своє життя і мрії, а тут стара дача

Мені сімдесят вісім років, синові вже сорок вісім, він єдина мені рідна людина, яка залишилася і я все життя жила заради нього.

Молодою дівчиною я вийшла заміж за його батька і пішла в невістки. Жили ми всі в Юркових батьків, в трикімнатній квартирі в центрі міста. Жилося мені добре, адже свекри були людьми добрими. З Юрком теж не мала якихось непорозумінь, старалася бути гарною дружиною і не звертати уваги на колючі слова. Потім все й так забувалося, то навіщо на цьому загострювати увагу?

Отак ми жили собі та раділи життю. Особливо успіхам нашого єдиного сина, він був тим, навколо кого ми всі крутилися, свекри, я і чоловік.

Далі свекри пішли один за другим і стали ми жити з чоловіком удвох. Назарко поїхав вчитися, а ми раділи його успіхам, їздили на стару дачу, щоб нарвати слив і наробити такого смачного варення, яке Назарко дуже любить і передати йому з передачею на потяг.

Коли вийшли на пенсію, то на дачі проводили більше часу, бо вже Назарко привів до нас свою дружину, яка виявилася надто голосною для нашого розміреного життя. Чомусь її всюди було повно, вона ввесь час про щось говорила по телефону. кудись летіла, мала якісь плани. І отак вона вирішила, що вони з сином виїдуть за кордон, бо там більше перспектив.

Виїхали вони з половиною суми від нашої квартири:

– Мамо, тату, – сказав син, – вам оттак забагато жити в такій великій квартирі, а нам треба грошей на перший час і на старт. Давайте розміняємо квартиру чи продамо і ви собі однокімнатну знайдете.

Однокімнатна вийшла на околиці міста з такими сусідами, що ми лиш тихо раділи, що маємо по дачі чудових сусідів, тому ще з більшим нетерпінням чекали весни.

Також чекали добрих новин від Назарка, але їх не було. Бізнес у них не пішов, бо з’явилася на світ дитина, яку ми бачили лише по фото.

Далі син просив підтримати його фінансово, бо він ще не знає мови і не може знайти високооплачувану роботу. Ми з чоловіком віддали всі заощадження, а як інакше, коли синові потрібна допомога? А ми варення наварили, булку купимо і з чаєм – от і вечеря.

А от на дачі ми вже розкошували, бо й ліс поруч, грибочки які не хочеш. Особливо голубінки смаченні, наче м’ясо їси, коли обсмажуєш.

Сусіди то яйця принесуть, то молока козиного дадуть, то сметани і все від щирого серця. Сядемо з Юрком на веранді, далі сусіди посходяться, я пригощаю шарлоткою… Співаємо на всю вулицю, історії розказуємо, сміємося, наче ми ще такі молоді…

Юрка не стало раптово. Син не приїхав, бо йому не вийшло. Він вже з іншою жінкою живе, зайнятий дуже, бо треба вже дві родини грошима підтримувати.

– Мамо, я вже татові нічим не зараджу. А ти тримайся.

Якби не сусіди, то не знаю, якби й пережила це все. Але мені так, наче Юрко нікуди й не пішов, бо я відчуваю, що він поруч зі мною на дачі, просто я його не бачу. Встаю зранку і з ним вітаюся та фотографію його потримаю, поговорю. Так само ввечері – розказую, як день минув, кого зустріла і попрощаюся до завтра. Отак і живу.

І от син знову телефонує, що йому потрібні гроші.

– Мамо, у мене друга дитина на підході, грошей дуже треба, бо виплати не чекають, пеня росте. Продай дачу і передай мені гроші.

– Сину, але я на дачі живу пів року.

– Тоді продай квартиру.

– А де я буду жити взимку?

– Мамо, та вже обери щось. Тоді давай дачу віддавай. Кому вона потрібна?

– Мені потрібна, – я поклала слухавку.

Як пояснити синові, що там Юрко зі мною поруч? Що там я почуваюся потрібною і серед людей, а в цій хрущовці просто перечікую до весни?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page