fbpx

«Я ненароком почув як вітчим ставив умову матері, що він два роки не терпітиме, поки я закінчу середню школу. А мамка особливо й не заперечували, воркотіли йому щось лагідне… Мені тоді дуже прикро стало»

Спеціально попросила водія-попутника, щоб не перевозив через міст.

Серце закалатало. Душа струною натягнулась. І той зоровий образ – тріпотливі листки клена – у подумках з’явився.

Гой-гой, скільки років сплинуло! Вважай, усе життя! Не зруйнувавсь би тоді міст, певно воно було б геть іншим.

За матеріалами – “Є”.

Тоді на другому боці височенної греблі стояв її Богданчик і щосили гукав про свою спантеличеність тим, що так несподівано міст зруйнувався, через що він не може пройти до неї.

«А я – до тебе! – відповіла вона, вперше додавши: — милий!..»

Лише потім усвідомила, що те лагідне слово саме вирвалось з глибин душі, начебто без її волі. І дівчина тоді, сама собі зашарівшись, подумала, що, перебуваючи поруч з Богданом, вочевидь ще не наважилась би зізнатися у своїх почуттях. Але ось ця несподівана перепона надала сміливості.

«Софієчко-о-о! Мила моя! Люба!» — почула у відповідь.

А обійти хоч якось – куди там: вода, гори, урвища…

Дівчина відгукувалась до нього, заспокоювала: мовляв, невдовзі мають відремонтувати або новий спорудити.

«Та як же я без тебе?!» — гукав Богдан.

«Спробуємо якось зарадити такій біді!» — втішала його Софійка.

«Я скучив за тобою! Дуже-дуже!..»

«Я сильніше!»

«Ні, я сильніше! Так хочеться туди, до тебе!»

«Що нового у вашій родині, Богданчику! У вашому селі!»

«Мамка подарували братика?»

« То як?!»

«Атож!.. Дивно!.. Не говорили ж нічого. Та й не помітно було, хоча, як виявляється, була вже при надії!..»

«Як назвали?..»

«Не знаю. Мамка сказали, що з батьком треба порадитися…»

«Яким ще батьком?! У тебе ж немає батька…»

«Батько мого брата, який появився!.. А мені він батьком ніколи не стане!..»

«Чому? Мені якось говорили, що вітчими часом піклуються про пасинків краще за рідних».

«Я ненароком почув як той ставив умову матері, що він два роки не терпітиме, поки я закінчу середню школу. А мамка особливо й не заперечували, воркотіли йому щось лагідне… Мені тоді дуже прикро стало».

«А чому ж він так зразу, грубо ?!.»

«А я здогадався «чому»: під час того обопільного воркотіння він висловився в тому сенсі, що мамка виховали мене надто свідомим патріотом. А він таких не любить. Тож, мовляв, хай вона вибирає між мною і ним…»

«Мій любий Богданчику!..» — гукнула хлопцю Софійка, щоб хоч якось втішити, перейнятися його болем.

«Та нічого! Якось буде! Ми ще поборемось з п’ятою колоною!.. Перепрошую, що я завантажив тебе такими проблемами. Зараз у нас з тобою найбільша проблема – оцей міст, що так недоречно зруйнувався. Лише деякі палі он стирчать».

«А де вона стоїть – п’ята колона?»

Її Богданчик аж розсміявся.

«Та то я так!.. Приказка є така! Хоча… Хоча, он вона стоїть у вигляді колишньої підпори. Вона якраз і спричинила до руйнації мосту».

Богдана несподівано покликали. І він, вибачившись перед коханою, рушив додому. А вона відійшла трохи убік, лягла на соковиту траву, спрямувавши погляд у блакить неба. А обабіч Софійчиного погляду виднілися ніжні гілки кленів зі зворушливо тріпотливими листками. Подібні ще змалку її неймовірно зачаровували.

Маючи з верхнього боку зелене забарвлення, а знизу – попелясто-зелене, вони під час, хоч невеликого, вітерцю гойдалися і тріпотіли, створюючи неймовірне калейдоскопічне видовище.

Знаючи про це, Богданчик, ніяковіючи і червоніючи, якось подарував їй сережки, схожі на кленові листочки. Сережки, звісно, були дешевими, але виготовленими на славу. Тих «листочків» на кожній з них було вдосталь, і під час, бодай незначного, повороту голови вони дуже ефектно переливались. Софійка була на сьомому небі, навіть цьомкнула його, а він – її, якось невміло, мабуть від того почервонівши.

… І ось тепер міст є. А того хлопчика, її першого кохання, немає.

«Невже життя промайнуло? – подумала Софія Павлівна. – Невже у мене є чоловік, дорослі діти, онуки і правнуки?.. Атож є… Але чому мене з роками усе більше тягнуло сюди, до цього мосту, до цих кленів? Певно, душа відчувала, що міст новий звели… Звели… Ага, звели… Коли ж то?..»

Згадала як тоді ще багато разів приходила на це місце, але Богдан не з’являвся. Приходила, аж поки хтось, очевидно знаючи про такі зустрічі молодят на відстані, не прийшов і не повідомив їй, що його заставили виїхати до якихось родичів кудись дуже далеко. І сліди загубилися…

Софія Павлівна відійшла трохи в тінь, під клени, й почала вдивлятися у протилежний бік мосту на оновлену греблю, а за нею – на село. Стрепенулась, немов щось згадавши.

«А-а-а, ось, мої ріднесенькі…»

Це сережки «Кленові листочки» намацала у кишені. Тремтячими від хвилювання руками приладнала їх до вух і, не втримавшись, заплакала.

Листки на кленах і «кленові листочки» на сережках затріпотіли в унісон, немов гортаючи сторінки її життя та її долі.

Автор – Микола СНАГОВСЬКИЙ.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.

You cannot copy content of this page