Ми кохали один одного, я і Влад, кохали настільки засліплено, що я не бачила навколо нашої убогості – мені було щастя з ним будь-де. Я вірила, що так буде завжди.
А ще я вірила, що діти тільки зміцнюють родину.
Ви б бачили Влада, який дізнався, що я при надії – він носив мене на руках! Буквально! Я не піднімала нічого важкого на останніх термінах, не працювала фізично, я була леліяна і люблена.
Сумка стояла зібрана і ми рахували дні до дати. Але далі сталося те, що сталося і мені сказали, що я ніколи не стану мамою.
Я не могла повірити в реальність того, що зі мною відбувається. Це точно з кимось іншим, а я стою збоку і дивлюся, просто спостерігаю за чиїмось життям. От не пощастило жінці, але ж комусь має не щастити? То хай їй, а не мені.
Ідея про дитину не давала мені дихати і жити. Я наполягла на тому, щоб ми усиновили донечку і Влад погодився. Він вірив, що якщо мені стане легше, то наше життя знову буде таким, як і було.
Я вся розчинилася в дитині і мені потроху ставало легше, але не Владові – він став пропадати на роботі, але на зарплатні це ніяк не відбивалося, йому ввесь час затримували та урізали виплати.
Я грішила на любок, але краще б вже були любки – пристрастився чоловік до ігор. Думав, що виграє зараз купу грошей і все поверне, але так цей бізнес не працює.
А працює так, що приходить до тебе люди і вимагають віддати боржок.
Тоді я й побачила вперше, що живемо ми дуже економно, наш телевізор навіть в комісійний брати не хотіли…
Я позбулася обручки і всіх прикрас, які мені дала мама, далі позичила гроші в брата, щоб допомогти чоловікові. Натомість Влад поїхав на роботу закордон і мав потрохи віддавати те, що назичив.
Минав місяць за місяцем, а чоловік не давався чути. Дитина нездужала, мама постійно говорила мені про мої помилки, брат вимагав повернути гроші.
Я просто не знала, як втекти зі своєї квартири з донькою, аби нас ніхто не чіпав. Стіни тиснули на мене, це була не квартира, а тюрма.
Я вирішила, що продам її і розрахуюся з братом, а сама поживу у мами.
Проте, мама була іншої думки про наше спільне життя і була категорично проти того аби сидіти з донечкою:
– Вона мені навіть не онука! Віддай її.
Я знову дивилася на це все, як на фарс! Не можуть люди, які тебе так люблять, принаймні кажуть, що люблять, чинити з тобою отак. Ну цього ж не може бути! Я зараз прокинуся і я побачу усмішку Влада, він скаже, що повернувся і ми знову будемо разом.
Ніхто не прискакав на білому коні мене рятували, натомість я взяла до рук мітлу. Десь від знайомої почула, що двірникам дають квартиру і я оббігала пів міста аби знайти саме той жек.
Я прокидалася о четвертій, щоб прибрати свою ділянку і о 7:45 відвести донечку в садочок та піти на другу роботу. Крутилася, як на вертелі, але зате жила зі своєю донечкою.
Поступово й мама переоцінила своє ставлення до малечі і я була дуже щаслива з цього.
А далі мені трапився хороший чоловік, він працював у нас на пекарні водієм і допомагав мені завантажувати палети з хлібом. Мені подобалося, що в роботі, якби прикро не було, він не дозволяв собі грубощів ні з ким.
Тепер у мене вже й коси сиві, а я й далі, мов дитина дивлюся на своє життя і вірю, що це якесь кіно, але зі щасливим кінцем. Має ж у когось бути щасливим кінець, то чому б не у цієї жінки?
Фото Ярослава Романюка.
