Чоловікові зараз шістдесят років, але він і далі намагається задобрити свою матір, яка вже й не пам’ятає, що нині за день, але пам’ятає, що не так зробив Михайло.
Справа в тому, що вона привела мого чоловіка на світ від невідомо кого. Нікому не признавалася хто батько, а потім їй пощастило вийти заміж за шахтаря і тому було байдуже, що у неї син, адже йому була потрібна дружина.
Проте, вони не довго жили в шахтарському поселенні, а чоловіка просунули по лінії партії і він вже в місті отримав квартиру і стали вони жити, мов у Бога за пазухою.
Єдине, що свекруху засмучувало, то наявність сина, проте, дуже скоро почала вона приводити на світ синів своєму чоловікові і старший став їм за няньку і відповідального за будь-що в квартирі. Щось зламалося, розбилося, порвалося – мати вже спуску Михайлові не давала.
Дітей своїх від другого чоловіка любила дуже сильно, а от старшому синові діставалися лише відповідальність та зауваження.
Брати та сестри швидко зрозуміли, що Михайло надто добрий, а мати надто до нього прискіпується, тому не скупилися на бешкети та обмови.
Як би Михайло не старався, як би не виправдовувався, але завжди був неправий.
Проте, вітчим ставився до нього з повагою і любов’ю. Це був єдиний гідний чоловік в їхній родині.
Михайло вивчився, далі працював, далі ми з ним одружилися.
Свекруха й не привітала і на весілля наше не пішла, бо їхала з чоловіком кудись на курорт. Я не дуже засмутилася, бо вона мені з першого разу не сподобалася.
Я не розуміла, як можна Михайла весь час так поштурхувати? За що?
Час летів і ми вже потроху в моєму селі облаштовувалися, свекор поміг з матеріалами на будову і всім, що треба, а потім все й скінчилося і стала мати та вітчим звичайними людьми.
Роботи ніякої, замашки великі, а жити нема на що. Отак вони й переїхали до нас в село, бо мати ніде не хотіла працювати, а свекор почувався не добре від самої ситуації перевороту влади.
Отак він молодим і зліг. Ми його намагалися виходити, але марно. Ми всі за ним дуже сумували.
А ось свекруха має й донині таке здоров’я, що мені до неї ще ого-го! І знаєте, що ще? З такою пам’яттю і спритністю, ця жінка нікому з дітей не придалася!
Ніхто з її трьох дітей не кличе матір до себе онуків побачити чи просто в гості запросити, що глянути, як хто прилаштувався в житті. Ні, всі мовчать і навіть не завжди на день народження вітають!
Зате моїми дітьми та моїми онуками ця жінка не лише не цікавиться, а ще й в кожного вишукує те, що треба покритикувати. Вона може сказати, що мій шестирічний онук тільки те й робить, що ліниться і має працювати в поті чола.
– А те, що він дитина, – питаю я її.
– Та в його роки я вже дитину бавила за гроші!, – казала свекруха.
Але я дуже рада, що Бог її тримає на світі аби вона бачила, як все у її нелюбого сина в житті вдається – хата велика, родина дружна, онуки в дідусеві душі не чують і не відходять ні на крок. Сусіди та й селяни нас поважають, бо Михайло нікому ще не відмовив в допомозі.
Отакий мій Михайло.
А її де результат? Сидить в вічно чорній хустці, бо то вже жалоба за вітчимом в тридцять років, та все зиркає на дорогу чи хто не йде,
А я все така раденька йду та кажу.
– Здається мала Марина сьогодні приїхати, вам нічого не казала?
Вона як та шуліка очі напружує, а я лиш імена міняю в залежності від днів тижня. Хай чекає. Михайло так від неї доброго слова не дочекається, а вона своїх дітей.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
