Я отетеріла, коли почула відмову. Ми стояли із чоловіком і готові були крізь землю піти від сорому. Навпроти нас стояла моя не менш обурена мама. Вона ніяк втямити не могла, як ми узагалі могли подумати таке.
Можна сказати, що я росла сиротою. Моя мама ще коли мені було сім років, подалась на заробітки, адже тата мого не стало. Мама поїхала в Італію і перших п’ять років вона приїхати не могла – не мала документів.
Я ж жила у своєї тітки. Я завжди відчувала себе у домі тьоті не тільки чужою,але й зайвою. Мій дядько був категорично проти того, аби я у них була, а тьотя все говорила:
— І що мені робити? Таке життя? Не на вулиці ж їй жити? Вона моя родичка, як не як.
Я постійно відчувала, що кожна крихта хліба, чи тарілка суму мені дається з чиєїсь ласки. Хоча, мам й передавала гроші на те, аби тітка мене одягала і готувала, однак для них опікуватись мною було накладно, тягарем, який вони мусили нести.
Мама ж постійно говорила, що за кордоном тільки заради мене. Мовляв, я росту, мені потрібно буде навчатись. потім придбати житло:
— Думаєш. мені тут добре, – говорила вона коли я вчергове плачучи кликала її повернутись, – Я тут заради тебе підгузки старому міняю і судно винушу. То хто із нас повинен сльози лити?
Мені ставало соромно і я певний час не просила її вернутись до мене, але коли ставало геть нестерпно, я знову її набирала і знову чула ті ж слова.
День коли я покинула дім тітки став для них справжнім святом. Дядько не намагався приховувати своєї радості, а тітка полегшення. більше я до них не поверталась.
В інституті я познайомилась зі своїм чоловіком. Ми зустрічались три роки, а потім одружились. Мама була присутня на весіллі, тоді вона нам якийсь дріб’язок типу сервізу, чи набору посуду. Хоча я добре знала, що вона приїхала не так на весілля до мене, як придбати квартиру.
Мені якось було саме собою зрозуміло, що ту квартиру вона мені купує. Я з дитинства чула про те, що мама саме заради мене за кордоном. Я з нетерпінням чекала моменту, коли в мене нарешті з’явиться власний дім. Не чужа хата, не орендоване житло, а власний дім. Мене зрозуміє тільки той, хто не мав власного дому ніколи, а жив у чужих людей.
А тепер уявіть моє розчарування, коли я почула що мама і не збирається мені ту квартиру дарувати:
— Ти чого, Олю? – запитує вона в мене, – Чому ти вирішила, що я її для тебе придбала. А я? Чи ти поїдеш на заробітки і мені придбаєш житло? Хто про мене подбає, окрім мене самої? Та й ти доросла людина, якось дивно чекати у такому віці на подібні подарунки. Час уже самим заробляти. Руки ноги є? До мене які питання?
Я стояла, мов водою злита. Ніяк у голові не могла скласти усе до купи. Навіщо ж тоді вона обіцяла, навіщо говорила, що ті заробітки тільки заради мого благополуччя.
Ходжу який місяць сама не своя. Свекруха зі свекром заспокоюють, кажуть, що продадуть частину паїв своїх і придбають нам житло, хай не в столиці, але в обласному центрі так точно.
От тільки я ніяк не можу простити свою маму. Знаю, що ту квартиру вона здала в оренду, більш того, чула, що вона їх аж дві придбала однокімнатних. От тільки до жодної із них я відношення не маю.
Я її після цього і мамою називати не хочу. свекруха заспокоює, просить зрозуміти і каже, що як би там не було, а мама одна.
От тільки я нічого розуміти не хочу. хіба вона мама після усього?
Ви б так змогли вчинити з єдиною дитиною?
Ольга Т.
16,09,2023
Головна картинка ілюстративна.
