Мене звати Олена, мені 32 роки, і я завжди вважала себе звичайною жінкою. Працюю майстринею манікюру в салоні краси на Подолі, живу, як усі: робота, друзі, мрії про міцну сім’ю.
Любовних пригод у моєму житті було небагато — то не ті чоловіки траплялися, то я сама не поспішала відкривати серце. Але три роки тому я зустріла Тараса, і все змінилося.
Він здавався тим самим, про кого я мріяла з юності: високий, із доброю усмішкою, впевнений у собі, але не зарозумілий. Я відчула, що з ним усе буде добре, що він не зрадить, не обдурить. Як же я помилялася.
Наша історія почалася банально, але для мене вона була чарівною. У супермаркеті я не могла дотягнутися до пачки серветок на верхній полиці. Тарас, що проходив повз, помітив мої марні спроби, посміхнувся й дістав її для мене.
— Дозвольте допомогти, — сказав він, простягаючи пачку. Його голос був теплим, а очі світилися добротою.
— Ой, дякую, — зніяковіла я, відчуваючи, як щоки заливає жар.
Він не поспішив піти, як більшість. Ми розговорилися прямо біля каси, жартували про те, як важко вибирати між десятком видів серветок.
Усе було так легко, так природно. Наприкінці він попросив мій номер телефону й навіть запропонував підвезти додому. Я погодилася, хоч зазвичай була обережною з незнайомцями.
Того вечора ми розійшлися, але телефон у моїх руках не замовкав — ми переписувалися до ранку. Я не могла повірити, що це відбувається зі мною.
Наступного дня Тарас запросив мене на прогулянку в Маріїнський парк. Прийшов із невеличким букетом ромашок — простим, але таким милим, що я танула від захвату.
Ми гуляли, сміялися, ділилися історіями. Він розповідав про свою роботу в ІТ-компанії, де він кілька днів працював удома, а кілька — в офісі.
Я розповідала про клієнток у салоні, які діляться всіма подробицями свого життя, поки я роблю їм манікюр. Того дня я відчула, як у животі пурхають метелики, а серце б’ється швидше.
— Олено, ти не схожа на інших, — сказав він, коли ми зупинилися біля фонтану. — З тобою так легко, ніби ми сто років знайомі.
Я лише усміхнулася, боячись злякати це відчуття щастя.
За два місяці ми вирішили жити разом. Тарас запропонував переїхати до нього — у його простору двокімнатну квартиру на Лук’янівці.
Моя тісна орендована квартира на Оболоні не йшла ні в яке порівняння. Я пакувала речі, ніби в казці, не вірячи, що це моє життя.
— Ти впевнена, що готова до цього? — спитав він, допомагаючи занести мої коробки.
— Абсолютно, — відповіла я, обіймаючи його. — З тобою я готова до всього.
Життя разом було як мрія. Ми готували разом вечері, дивилися серіали, планували спільні вихідні. Тарас часто дарував мені дрібні подарунки: то шоколадку, то квитки в кіно, то милу листівку з написом “Ти — моє сонце”.
Я була щаслива, як ніколи. Через пів року я дізналася, що вагітна. Радість переповнювала мене, і я не могла дочекатися, коли поділюся новиною.
— Тарасе, у нас буде дитина! — вигукнула я, показуючи тест із двома смужками.
Він усміхнувся, обійняв мене, але я помітила, що його реакція була стриманішою, ніж я очікувала.
— Це ж чудово, Оленко, — сказав він, цілуючи мене в чоло. — Просто, дай мені трохи часу, щоб звикнути до цієї думки.
Я кивнула, хоч у душі зародилася крихта тривоги. Але я відмахнулася від неї — Тарас же поряд, він любить мене, усе буде добре. Треба лише трохи зачекати.
— Слухай, нам би одружитися, — обережно почала я за кілька днів. — Дитина має з’явитись в шлюбі, так правильно.
Тарас задумався, а потім відповів:
— Поспішати нікуди, правда? Давай спочатку підготуємося, зберемо трохи грошей, щоб усе було як слід. У нас і так усе добре, чи не так?
— Ну, так, — відповіла я, хоч у голосі відчувалася невпевненість. — Але ж весілля — це важливо.
— Важливо, але не терміново, — він усміхнувся й перевів розмову на інше.
Я заспокоїлася. Тарас був поруч, піклувався про мене, заробляв непогано — його зарплати в 50 000 гривень на місяць вистачало на нас двох. Його графік — кілька днів удома, кілька в офісі — здавався зручним. Я звикла, що він іноді зникає на 2-3 дні, пояснюючи це роботою. Усе виглядало нормально: він не затримався допізна, не приходив із запахом, завжди був на зв’язку. Я довіряла йому.
Але одного дня все змінилося. Була тепла осінь, я вирішила прогулятися в парку біля будинку подруги, прихопивши книгу. Сіла на лавку, гріючись на сонці, і раптом почула дитячий голос:
— Тату, дивися, як я можу!
— Молодець, малий! — відповів чоловік, і цей голос я впізнала б із тисячі.
Я підняла очі й побачила Тараса. Він стояв неподалік, тримаючи за руку якусь жінку, а перед ними бігав хлопчик років п’яти, махаючи руками.
Я відчула, як земля йде з-під ніг. Це був мій Тарас, мій чоловік, який, виявляється, уже мав сім’ю. Усе, що я вважала своїм щастям, розсипалося в одну мить.
Я пішла додому, ледве стримуючи сльози. Увечері, коли Тарас повернувся, я не витримала.
— Як ти міг? — мовила я, щойно він переступив поріг. — Я бачила тебе в парку! З іншою жінкою, із сином! Ти одружений, так?
Він зітхнув, опустив очі й тихо сказав:
— Олено, я не хотів, щоб ти так дізналася. Так, у мене є сім’я. Я не одружився з тобою, бо вже одружений.
— І ти мовчав? — мій голос тремтів. — Я при надії, Тарасе! Як ти міг так зі мною вчинити?
— Мені шкода, — відповів він, не піднімаючи очей. — Я не знав, як сказати. Я думав, усе якось вирішиться.
— Вирішиться? — я ледве стримувала себе. — Ти обдурив мене, жив подвійним життям! І що тепер? Ти просто підеш до них?
Він мовчав. А потім зібрав кілька речей і пішов, залишивши мене в його квартирі. Я стояла посеред кімнати, тримаючи руку на животі і не знала, що робити.
Наступного дня я зібрала свої речі й повернулася до батьків у їхню тісну двокімнатку на Троєщині. Вони зустріли мене без питань, лише міцно обійняли.
— Оленко, усе буде добре, — сказала мама, гладячи мене по голові. — Ми з тобою, і з малятком усе буде гаразд.
Батьки стали моєю опорою. Мама ходила зі мною на УЗД, тато лагодив стару коляску, яку знайшов у знайомих. Я часто плакала ночами, згадуючи, як Тарас обіцяв мені щасливе життя. Але водночас я відчувала, як росте моя донька, і це давало мені сили.
Коли з’явилась Софійка, усе змінилося. Її крихітне личко, маленькі ручки — вони стали моїм новим сенсом. Я повернулася до роботи в салон, коли їй виповнилося три місяці.
Мама сиділа з онукою, а я намагалася заробити на нас двох. Клієнтки, дізнавшись мою історію, підтримували мене: хто добрим словом, хто щедрими чайовими.
За місяць я заробляла близько 20 000 гривень, і цього вистачало.
Тарас з’явився через пів року. Зателефонував і попросив зустрітися.
— Олено, я хочу бачити доньку, — сказав він у слухавку. — Я наробив помилок, давай поговоримо.
Ми зустрілися в кафе. Він виглядав стомленим, але я не відчувала до нього жалю.
— Що ти хочеш, Тарасе? — холодно спитала я. — Ти покинув нас, навіть не пояснивши.
— Я знаю, що вчинив погано, — зітхнув він. — Але я хочу допомагати Софійці. Ось, тримай, — він простягнув конверт із 10 000 гривень.
— Гроші — це не все, — відповіла я, але конверт узяла. — Ти вчинив не гідно, Тарасе. Я тобі вірила.
— Дай мені шанс, — попросив він. — Не заради нас, заради Софії.
Я задумалася. Для Софійки я хотіла найкращого, але чи могла я знову довіритись людині, яка так мене обдурила?
— Я подумаю, — сказала я. — Але не чекай, що все буде, як раніше.
Тарас почав надсилати гроші щомісяця — по 5 000 гривень. Іноді приїжджав, щоб побачити Софійку, але я тримала дистанцію. Мої батьки радили не поспішати з прощенням.
— Оленко, ти сильна, — казала мама. — Ти сама впораєшся. А він нехай спочатку доведе, що змінився.
Пройшло два роки. Софійка підросла, стала моєю радістю. Я навчилася жити без Тараса, хоч іноді згадувала наші прогулянки в парку, його усмішку, букети ромашок.
Але я більше не дозволяла собі тонути в спогадах. Я знайшла нову орендовану квартиру ближче до роботи, і ми з Софійкою облаштували там наш маленький затишний світ.
Одного дня я зустріла подругу дитинства, Марію, яка запросила мене на каву.
— Оленко, ти така молодець, — сказала вона, дивлячись на фото Софійки. — Після всього, що сталося, ти не зламалася. А як там Тарас?
— Допомагає фінансово, іноді бачиться з донькою, — знизала я плечима. — Але я вже не чекаю від нього нічого. Мені важливо, щоб Софійка була щаслива.
— Ну тоді тобі буде цікаво дізнатись, що я нещодавно зустріла його із якоюсь дівчиною. Дружину його я бачила раніше, це точно не вона.
Мені від почутого світ обертом пішов. То що ж це за людина така, га? Набралась сміливості і пішла до його жінки. ну мусить вона знати з ким живе?
— Що ти хочеш? – запитала та спокійно, – Тобі моє місце спокою не дає? Заміж за Тараса зібралась? Так ти не перша і не остання, як я розумію. Дитина? Прекрасно, у мого сина вже два братики і сестричка. тарас гарно заробляє і допомагає усім дітям. Думала здивувати – не вийшло. А зараз – бувай.
Я йшла додому і ніяк зрозуміти не могла. От невже у людини немає гордості? Як можна жити з таким чоловіком? От поясніть мені. Що то за сім’я така у них?
От ви таких зустрічали, чи то тільки мені так пощастило?
Головна картинка ілюстративна.
