fbpx

Я плакала до ранку в подушку! Що ж робити? Може, між ними ще нічого нема? Не може він бути настільки вмілим маніпулятором

І треба було мені того борщу? Два тижні не їла і далі могла б не їсти, а тепер що? Тепер треба робити якісь висновки, а я не хочу… я не знаю як взагалі таке могло статися…

Господи, ну день же як день був, нічого особливого: дітей в школу, сама на базар по свіженьке, там сметанку домашню, там зелень, взяла ребра до борщу, капусту, бурячок свіжий наче з картинки… а перчик…

Ну не сумка, а тобі готовий натюрморт – яка краса. Як я любою цю пору – всього вдосталь. Особливо вітамінів!

І вся така йду щаслива, як бачу мого Сашу в жінок купує величезні ромашки… Господи, який романтик! Оце мені сюрприз зробить. Оце ми ідеальна пара – я йому борщ, а він мені квіти, а ви кажете, що чотирнадцять років разом, то вже все…

І ось на цій хвилі блаженства я бачу руки, такі тонкі і білі, такі пещені, які пригортають той букет до себе…

Далі стан, тонкий, його огортає сукня така елегантна та гарна, що я боюся підвести очі до лиця… Так, лице теж гарне… Ідеальне…

Так, такій жінці дарують квіти, устеляють ними дорогу… Але, чому саме мій чоловік? Ти ж можеш мати будь-кого!

Я хочу зникнути, хоч і так не вирізняюся в цьому натовпі з жінок-сумок, зручна кофтинка, джинси і кросівки… Хвіст заплела, бо голова вже третій день не мита. Хотіла помити, але вибрала приготувати борщ…

З вітамінами для всієї родини…

У нас же ж все добре! У нас вечір на кіно, у нас вечір для нас двох двічі в тиждень, у нас сміх, у нас розмови, у нас діти…

Як же так?..

Борщ пересолила…

– Ти, певно, в когось закохалася, – пожартував чоловік. а я опустила очі… Я опустила очі!

Та що ж це таке відбувається?

Він обійняв мене і сказав, щоб не сміла ні в кого закохуватися, бо у мене три люблячі чоловіки і вони мене нікому не віддадуть…

Я плакала до ранку в подушку! Що ж робити? Може, між ними ще нічого нема? Не може він бути настільки вмілим маніпулятором…

На наступний день перенюхала всі брудні речі, мало не під мікроскопом передивилася одяг. Слава Богу, здалося! Ні волосинки, ні запаху, ні помади…

То або колега, або просто банальний флірт…

Сіла за роботу, не можу малювати, хоч вчора була картина перед очима – чудовий соковитий натюрморт, просто перед очима одні ромашки і білі ніжні руки…

Далі наче отямилася і побачила, що картина майже завершена, ще кілька мазків і хай сохне…

Господи, ти справді з мене смієшся, адже це одна з кращих моїх робіт…

Цікаво, коли у мене будуть такі ніжні руки, він дасть їм ці квіти?

Я ретельно обстежую свої пальці: тут в’їлася фарба, тут попеклася, шкіра суха від постійного миття посуду без рукавичок…

Пішла на манікюр…

Може, допоможе?

Звичайно, такого тонкого стану у мене не буде…

Можна себе розтягнути і перефарбувати та влізти в її шаблон, а чи це мені треба? Щоб що?

Якщо мене не люблять таку, то полюблять розтягнуту і перефарбовану?

Але як жити далі? це ж треба вирішувати щось з майном, треба казати батькам, дітям, друзям…

Це ж треба ходити без обручки і бачити на собі жалісливі погляди…

Стерла манікюр, залізла в піжамі під ковдру…

– Ти захворіла, – почула стурбований голос чоловіка.

– Так, запар мені ромашки, – кажу я.

– Ромашки?

– Так, кажуть дуже все лікує…

Він пішов на кухню, діти вкотре між собою сперечалися, а я лежала під ковдрою.

Я рахувала кроки, знала, що піде в зал і побачить. Кроки завмерли перед картиною…

Він приніс мені води, почав щось белькотіти про те, що я не все так зрозуміла…

– Я певна, що ти думав про це більше, ніж я. Певна, що у тебе є якийсь план, як все зробити правильно, ти мав все продумати до дрібниць… Я просто зараз не можу нічого вирішити, я надто слабка…

Ранок був без чоловіка, в холодильнику знову було порожньо: два підлітка, то наче сарана… Прийдеться знову йти на базар…

Я знову залізла під ковдру і заплакала.

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page