– Оля! Оля Музиченко!, – я чула знайомий голос і мало не бігла, але його рука мене спіймала, – Оля, ти не чуєш?
– Ой! Ой! Вадиме! Як я рада тебе бачити, – я зробила вигляд, що рада його бачити.
Він потягнув мене одразу в сусіднє кафе, бо ж стільки час у мене на бачив, я віднікувалася, казала, що дуже поспішаю.
– Олю! Ми ж не чужі люди один одному! Як-не-як були одружені…
– Рік…
– Зате найкращий рік! Рік нашої молодості… Гарно виглядаєш, – сказав він, але я бачила, що це не щиро.
Я об’єктивно давно не виглядала гарно.
Вадим розказував, що одружений і має двійко донечок, хвалився їхніми успіхами, показував фото щасливої родини. А я?
Дітей нема і не планується… А чоловік…
Я дивилася на нього і пригадувала той рік нашого сімейного студентського життя. Ми любили один одного і надто сильно, і надто вимогливо, тому швидко образи переважили.
Я була певна, що Вадим – це найбільша моя помилка в житті, але ні-ні, а спогади з наших гарних вечорів виникали в пам’яті…
Сама не знаю як, але я почала розказувати.
Після нашого розлучення я довго не наважувалася на нові стосунки, якісь чоловіки були, але, щоб отак на все життя, то ні. Ніхто не хотів брати мене заміж, всі хотіли легенько і весело провести час, «без напрягів».
Поки ти ще молода, то це так, але, коли мені стукнуло за тридцять, я почала шукати якісь серйозні стосунки.
Не було їй і в тридцять п’ять.
Василь працював у нас на фірмі і я знала його з хорошого боку. А, коли його дружина пішла від нього, то ми якось зблизилися, як одинокі люди, а потім він переїхав до мене. Ми розписалися, щоб все було правильно.
Я цьому факту так зраділа, я була така вдячна! Нарешті я дружина і не важливо що…
Не важливо, що його дружина вирішила розвернутися на сто вісімдесят градусів: то до дітей кличе, то вся така з себе натякає, що не проти відновити стосунки, що грошей вимагає більше, ніж аліменти назначені.
Що мати його чомусь мене не любить, а сестра плітки про мене розпускає.
Все це посилилося після того, як я сказала Василеві, що хочу мати дитину, поки ще вік підходить.
Тут такий ґвалт спричинився! Колишня дружина казала, що він вже має діти, свекрусі було достатньо онуків, а сестра лізла з важливою думкою, наче дитину свою я Василем прикриваю.
Відповідно Василь зривав на мені свій настрій, а я теж вимагала аби чоловік був моїм чоловіком, а не гість, якого треба гарно прийняти і відпустити.
– Тобто, – уточнив Вадим, – Твій чоловік живе в твоїй хаті, на твої гроші, а свої віддає колишній дружині і ще й на тобі відіграється?
– Та наче так, – якось це було дивно чути з чужих уст.
– То навіщо він тобі здався, – знову питає Вадим, – Тобі жити стало легше чи ні?
– Але ж я тепер одружена, – кажу я йому.
– І що з того? Тобі краще жити чи ні?, – знову допитується Вадим.
– Хіба сімейне життя не таке? Хіба ми з тобою по-іншому жили?
– Ми були молоді і багато чого не розуміли. Але ти, бачу, й досі не розумієш.
– Добре, що ти порозумнішав!, – я встала і пішла геть.
Знайшовся мені розумник. Що тоді був зарозумілий, що тепер. І тішся своєю родиною, а в когось по-іншому!
Відкрила двері і мене зустрів Василь черговим зауваженням:
– Ти де ходиш? Я голодний!
Я почала вибачатися і заметушилася в приготуванні вечері, поки Василь сидів за телевізором.
Я подала йому їжу, далі подала сіль, далі кетчуп… Я дивилася на нього, наче вперше – що він мені може дати? Тільки єдине – дитину.
– Василю, – сказала я, – Я хочу дитину.
– У мене вже є, – відмахнувся він.
– Я хочу дитину, – знову сказала я.
– Слухай, я ледве виплачую аліменти, ще й кредит хочу взяти на машину. Яка дитина, тим більше в твоєму віці?
Я вийшла з кімнати і почала збирати його речі. Він не розумів, що відбувається та й я сама не знала, що буде далі, але отак жити я більше не могла.
Фото Ярослава Романюка.
