З одного боку, це так, мені подобався Славко і я виявляла йому увагу, але ж з іншого боку, відколи жалість і співчуття мають бути покарані таким шлюбом?
Славко прийшов з роботи, глянув на валізи і спитав:
– То їсти нема що, я так розумію.
– Нема, хай тобі та готує, до кого ти після роботи бігаєш!
– Лідо, я тобі сто разів казав, що в місті корки, особливо на мосту! В мене нема нікого!
– Та зараз, так я й повірила, то раніше вірила, а тепер все. Крапка!
– Ти ж сама цього всього хотіла: щоб заміжжя, щоб весільна сукня і свекруха заплітала в волосся гроші. Що не так?
– Все не так! Що це за розмови такі? Якщо ти мені колись подобався, то я не мала права показати, що це так? Треба було чекати до сивого волосся, поки ти здогадаєшся?
– Та я радий, що ти показала перша.
– Я це бачу, лиш одні докори. Якщо так зі мною погано, то й вимітайся! Якби знала, що так все обернеться, то й не дивилася б в твою сторону!
Пригадую, що тоді в гуртожитку мені просто було шкода цього високого хлопця, що тільки те й робив, що смажив яєчню у нас на кухні. А нам же мами надають всього смачненького, то я й поділилася. Просто так, по-людськи. І не думала я при цьому мати від нього двоє дітей і печію!
Але ж ні… Треба було статися тому, що ставалося в усіх гуртожитках з одним холодильником на поверх: голубці виявилися зіпсованими і Славко потрапив в лікарню весь аж зелений. Добре, що я прийшла до нього забрати тарілку і побачила такого. Викликала швидку і все розповіла, чим обідав…
Потім мене совість мучила, що я отаке спричинила, тому й приносила лише щось свіже і старалася сама приготувати свіже та пригостити Славка.
А він от і приліпився до мене через мою жалість і собі те потрактував, що я за ним бігала! Треба було мені сильно!
– Та за мною Владик Топольський бігав, то я б за тобою при цьому упадала, – кажу я йому.
– Що ти згадуєш? Коли це було? Лідо, діти у нас дорослі, а ти як дитина. Куди ти підеш? У Марії квартира однокімнатна і дитина мала, Василь живе в свахи, то тобі туди? Сиди вдома і не драматизуй.
– Як я можу сидіти в домі, де мене не цінують? Де мене двадцять п’ять років постійно штрикають тим, що я за тобою бігала? От побіжу від тебе і живи собі сам!
– Добре, давай ти зранку побіжиш, бо зараз вже ніч і мало автобусів, тим більше корки.
Я з ним не говорила. Як надумала, то так треба й робити, а не до кінця життя мати докори. Може, й Владика зустріну, може молодість згадаємо. Треба мені цього егоїста! Я викликала таксі і поїхала в далечінь, в нове життя. Через годину зателефонувала донька.
– Мамо, ти знову за своє? Як ти хочеш аби тато тебе цінував? На руках носив з твоєю комплекцією?
– Мамо, ти знаєш, що мені теща весь мозок виїсть, що я з такої родини! Вертайся назад!, – за дві години говорив син.
– Доню, ми з татом поговорили зі Славком і хочемо тобі сказати, що ти як мала дитина! Треба берегти родину! Ми тебе й на поріг не пустимо, вже вертайся до чоловіка!
Я ще почекаю, що там чоловік мій заспіває через тиждень, бо поки бачу, що нікому з рідних моя особиста думка не важлива.
Поки ми з подругою насолоджуємося Карпатами та соляними ваннами, а там видно буде.
Бо тепер у мене на душі спокій та щастя, а не оте все з минулого життя.
Фото Ярослава Романюка.
