fbpx

Я поїхала назавжди, Павло сказав, що дитину не віддасть, а я й не прагнула забирати – їм добре разом. І відверто – я більше не цікавилася їхнім життям

Скільки я літератури перечитала аби впевнити себе в тому, що не мати материнського інстинкту – це нормально. Бувають і такі жінки. Ми живемо іншими речами, у нас інші інтереси. То навіщо ціле життя прикидатися, що вирізані вихователькою квіти на День матері – то найцінніший подарунок від твого чада?

Так, ми любилися з Павлом, той рік був чи не найкращим в моєму житті: молода, вся в планах і солодкий смак кохання.

Я вчилася на ін’язі і мріяла побачити світ, подорожувати, мріяла, що буду стюардесою і відвідаю всі країни світу.

А тут на тобі. Відвідала. Доліталася.

– Господи, я тебе кохаю і хочу, щоб ти була моєю дружиною! Якщо нас буде троє, то це буде ще краще!, – вмовляв мене Паша.

Я була твердо переконана, що це просто не має так бути, зі мною не має так бути. Я не хочу ніяких дітей!

Павло клявся, що не буде мене тримати, що буде піклуватися про дитину, поки я буду у відрядженнях.

– Головне, щоб ти поверталася до нас, – просив він.

Я ж не звір якийсь, подумала і вирішила, що хай так, буде дитина.

Ми просто розписалися і через кілька місяців стали батьками.

Ще тоді, в пологовому, я не відчула нічого окрім полегшення, тягар впав з моїх пліч і мого тіла. Далі виявилося, що дитина буде на сумішах, тому мені було ще простіше оговтатися.

Мої батьки були далеко, тому Павлові батьки взялися няньчити нашу Лізу. А я просто раділа, що не приходиться мені це все робити.

Коли верталася з рейсу. То не могла спати поруч з дитиною – її плачі не давали мені заснути:

– Павле, моя зовнішність напряму залежить від мого сну! Я не можу тиждень не спати і йти в такому вигляді до людей та пояснювати, що політ безпечний!

Павло брав дитину і ніс в іншу кімнату.

Далі почалися ревнощі – Ліза ревнувала мене до Павла і варто було хоч обняти, як це викликало таку реакцію, що хоч з хати тікай.

Було таке, що я верталася до них, але розуміла, що я просто чужа. Навіщо так далі жити?

Я поїхала назавжди, Павло сказав, що дитину не віддасть, а я й не прагнула забирати – їм добре разом.

І відверто – я більше не цікавилася їхнім життям. Висилала подарунки на її день народження і все. Не хотіла себе гризти якимись безглуздими докорами сумління. Мій психотерапевт каже. що варто просто прийняти те, що я не можу змінити. Я не можу змінити себе, тому маю себе прийняти.

Не всі створені для того аби приводити на світ дітей, і я більше не стала.

У мене немає й чоловіка, я зараз живу сама в затишному німецькому місті, працюю і живу для себе. Тільки окрик з минулого все в мені перевернув:

– Наталко! Ти?

Я оглянулася – на мене дивилися очі старої інститутської подруги Влади. Обійнялися, розговорилися. Почала показувати фото своїх дітей, онуків… Я для годиться усміхалася, але мені було зовсім байдуже… Як раптом:

– А оце ми на весіллі в твоєї Лізи…

З фото дивилася я, юна і прекрасна, поруч Павло з дружиною, світяться від щастя.

– То було кілька років тому… А зараз така біда… Нема вже ні чоловіка, ні твого Павла…

Вона щось говорила про обвал будинку, що Лізі вдалося врятуватися з дітьми просто випадково.

– Тепер десь на Заході України живуть, ти ж знаєш, які часи…

Я не знала. Я як прокинулася.

Я ж була завжди впевнена, що Павло захистить її від усього, а я просто так…

Вже й сама не знаю, як я приїхала, як я її знайшла…

Сільська хата, доволі занедбана, а на вулиці бавляться двоє близняток… Як же вони схожі на Павла.

– Вам кого?, – спитала молода жінка.

– Лізо, я… твоя мама…

Я не знаю, яка я мама, але думаю, що з мене вийде краща бабуся.

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page