Я приїхала подивитись як справи на дачі. Я там нічого не садила, бо сама у селі живу, от так приїздила аби оглянути усе і переконатись, що ніхто шкоди не зробив. Та от цього разу хата мене зустріла голосним дитячим сміхом і знайомим обличчям. Ох і здивувалась я. Та того дня мене ще кілька новин чекало несподіваних

Я приїхала подивитись як справи на дачі. Я там нічого не садила, бо сама у селі живу, от так приїздила аби оглянути усе і переконатись, що ніхто шкоди не зробив. Та от цього разу хата мене зустріла голосним дитячим сміхом і знайомим обличчям. Ох і здивувалась я. Та того дня мене ще кілька новин чекало несподіваних.

Моя сестра завжди була дуже складною у спілкуванні людиною. Змалку тато і мама з нею спільної мови знайти не могли, як що треба, то через мене все передавали, бо ми із нею мали зв’язок такий, який буває лиш у близнят.

Але різні ми були характером, хоч ззовні ідентичні. Я тиха і спокійна ніяких амбіцій, а сестра  – вогонь, що спопеляє усе на шляху своєму.

В інституті коли на медиків учились я обрала педіатрію, а от моя амбітна сестра пішла рятувати людям життя. Я всі роки просиділа у кабінеті маленької сільської поліклініки у сусідньому селі, а сестра літала світом підкорюючи все нові і нові висоти у професії. От така вона була.

Заміж Тамара так і не вийшла, хоча мала донечку. Яскрава і вольова вона приваблювала кавалерів, та от довго поруч ніхто не витримував. Навіть рідна донька мами сторонилась і жила більше у своїх бабусь.

Вже коли моя племінниця підросла то й зовсім із мамою не спілкувалась. Тамара, якщо направду, не надто тим і переймалась. У її світі було повно інших справ, планів, вершин не підкорених, на доньку часу не було просто.

Згадала Тамара про дитину свою лиш у шістдесят, коли занедужала. Намагалась надолужити втрачене, чи не вперше в житті вибачалась, та от Олі – племінниці моїй, мамині вибачення були ні до чого. “Ми чужі” – ото лиш і почула Тамара зі слухавки.

Сестра останні роки у мене жила, бо ж їй потрібен був догляд. Уже коли стало зрозуміло, що надії немає і попереду лиш світло вічності, Тамара переписала на мене свій дім і стояла на тому, аби ми все оформили документально.

От так три роки той будинок у передмісті і стоїть. Тамари вже немає з нами а я навідуюсь у її хороми, аби підтримати лад і перевірити, чи все на місцях.

Могли б впустити ми і квартирантів, та знаєте, у сестри там усе було на найвищому рівні, було шкода аби чужі люди не цінували. Та й донька у нас із чоловіком інститут у наступному році закінчує, ми сподівались, що їй буде.

А тепер уявіть моє здивування, коли під час чергових відвідин “дачі” я побачила там свою племінницю із дітьми. Вона знала де ключ і вже добрий тиждень живе у “своєму” рідному домі із дітьми.

Я була збентежена таким от поворотом, а Оля мені сказала як є – іти їй нікуди, бо з чоловіком розлучилась. Роботи поки не має – в декреті і от цей дім був єдиною оселею, куди вона могла податись із трьома дітками. А мене не попередила тільки тому, що не мала мого номера і в соціальних мережах я не зареєстрована.

Ох, приїхала я додому і вже який день спокою собі знайти не можу. Ніби, як і мій той дім, так сестра вирішила. Ми вже маємо на нього плани, донька там мала жити згодом.

А з іншого боку, якщо вже геть по совісті, то де він мій, якщо у Тамари була донька Оля? Не Олина вина в тому, що мама мала такий складний характер. Наприкінці життя біля сестри моєї лиш я і залишилась.

Але й Оля від мене після того, як Тамари не стало отримала кругленьку суму і ключі від авто Тамари.  Ніби, як я її не образила, та чи можна те із будинком порівняти?

Чоловіку поки нічого не кажу, бо просто не знаю, як маю вчинити у цій ситуації. Як же мені бути?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page