Це була дуже заманлива пропозиція, але я все одно не хотіла нікуди їхати від мами і від тата.
– Людо, там тобі буде добре, – обіцяла мама, – А до нас ти будеш в гості приїжджати. Часто будеш приїжджати.
Що ж, вибору у мене не було, на дворі були шістдесяті і мої батьки ніколи далі з села не виїжджали, бо працювали в колгоспі і бавили дітей.
Коли чепурна тітка, мамина двоюрідна сестра, забирала мене з села, то я ревіла і тікала до мами, але та відривала мої руки від спідниці і казала, що мені там буде добре, а стільки дітей їй важко прогодувати.
Направду, моя тітка Галя була людиною непоганою, але вона не була мені мамою. Вона ніколи мене не жаліла, не голубила, була відсторонена і холодна, коли її чи голова боліла чи настрій у неї був поганий. Її чоловік звертав на мене увагу не більше, ніж на павука на стіні – є то й є, хтось має цим зайнятися, але точно не він.
І отак я жила і писала додому довгі листи, адже тітка дозволяла мені так проявляти свою тугу. Мама відписувала рідко, вірніше, писав старший брат, бо мама не вміла писати, ледве виводила своє ім’я «Анна» або ставила хрестик замість підпису.
І ось так я жила в надії, що ми от-от приїдемо в село і я похвалюся перед сестрами і братами одягом, розкажу, яке на смак морозиво і цукерки, навіть їх пригощу, якщо тітка дозволить. А потім, може, мама й тато вирішать, що вже досить мені жити з тіткою і я вернуся додому.
Я дуже сумувала за всіма, навіть за котом і рипучим перелазом за нашим городом.
Але одного разу мені написав брат, що мама привела на світ ще одну дівчинку.
Світ мені почорнів, адже вона мене віддавала і запевняла, що робить це через те, що не може нас усіх прогодувати, бо всюди бідність, а тут взяла і без докорів сумління привела знову дитя, і яка вона буде по рахунку для неї, сьома чи восьма?
Саме тоді я зрозуміла, що дороги назад не буде і вона мене ніколи не забере. Така образа поселилася в моєму серці, що не передати.
Так, я росла в достатку, але це хіба порівняти з тим, як ти ведеш себе в будень і на свято, я не була вільна ні в поводженні, ні у власній думці, ні у бешкетах. Я просто вчилася і допомагала тітці по дому, бігала в магазин, стояла в чергах і не дай боже пропустити свою!
В село тітка більше не їздила, а я й не просилася, листи я більше не писала. А згодом ми переїхали в інше місто і мої рідні не писали й мені.
Життя моє не складалося, бо була я наче чужа всюди – друзів у мене не було, бо я була неговірка, вчилася хоч і добре, але поступила туди, куди казала тітка, заміж вийшла за хлопця, який вибрав мене і тітка з дядьком це погодили.
В тридцять п’ять років я була з дитиною і розлучена, бо така я була якась, безталанна. Почалися проблеми з нервами і один лікар мені сказав, що все йде з нашого дитинства і тоді я наважилася поїхати в рідне село. Мама зустріла мене радо, навіть розплакалася. Така вся була з себе горда, коли ми обоє йшли по селу з автобуса, мовляв, дивіться всі, яка у мене міська донька.
Вдома нічого не змінилося, було гамірно, бо всі прийшли на мене подивитися, всі семеро моїх сестер і братів, хоч цифра не збільшилася. Розбирали гостинці, бо я згадувала, хто що любив з рідних, а потім просто махнула і купила солодощі. Вони ж давно виросли, а які вони тепер я не знала.
– Ну, то як тобі ведеться, – питали батьки і я відчула, що вони чекають від мене подяки!!!
Мені хотілося розказати, що розлучена і живу з донькою в гуртожитку, не знаю, де себе діти, ходжу на роботу і стою в чергах, забула коли й усміхалася, а вони всі сміються, розумієте? Усміх не сходив з їхнього обличчя відколи я приїхала. Я відповіла, що добре і вони аж засвітилися від гордості. Ні, я б їм могла розповісти про нерви і все таке, але ж вони б просто мене не зрозуміли, бо вони давно перестали мати зі мною батьківський зв’язок.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
