“Я сама не поїду. – заявила мені мама раптом. – Без нього ти мене не забереш”. Я мусила покласти слухавку, адже її слова стали для мене справжньою несподіванкою. Як тепер бути, я просто не уявляю

“Я сама не поїду. – заявила мені мама раптом. – Без нього ти мене не забереш”. Я мусила покласти слухавку, адже її слова стали для мене справжньою несподіванкою. Як тепер бути, я просто не уявляю.

Найбільшою мрією мого дитинства була не лялька нова, чи велосипед, не плеєр модний – хотіла я швидше вже подорослішати. Доки подруги роздивлялись кольорові журнали і бігали на побачення, я переймалась тим, що ми їстимемо і чи спокійно буде вдома.

Не знаю, може у мами до батька таки справжня і щира любов, але хай Бог береже від таких стосунків. Відколи я себе пам’ятаю у нашому домі завжди було “весело”.

Та тільки спробуй що мамі на батька сказати, вона ж перша його захисниця. Її послухати було, так тато скарб і їй в житті пощастило несказанно. Байдуже, що злидні по кутках сиділи, ні паркану, ні господарства, байдуже на те, що я в діда і баби снідала і вечеряла, головне – Миколка поруч.

День випускного зі школи став найщасливішим днем мого життя. Вчитись не було за що, тож я поїхала на роботу знайшовши об’яву у газеті про те, що на фабрику потрібні робітники.

Жила я в гуртожитку. працювала, а вечорами вчилась, адже моя начальниця настояла на тому, аби я все пішла у професійне училище.

Своє життя я побудувала далеко від батьківського дому. Нині я заміжня жінка, маю двох дорослих дітей і прекрасного чоловіка. До мами я приїздила за ці роки всього кілка разів, та й то на кілька годин. У батьків нічого не змінилось, хіба постаріли обоє.

А нещодавно мама моя занедужала. Ще перший час трималась, а вже коли сусідка сказала, що та рідко й з будинку виходить. я вирішила забрати її до себе. Думала, пройдемо усіх спеціалістів, відправлю її до санаторію. Все ж їй буде у спокої в рази краще, ніж удома.

Спочатку мама ніби й зраділа таким планам. Переймалась, що не має одягу для подорожі, намагалась пригадати коли востаннє була хоч десь, та вже за мить стрепенулась:

— А тато? Ти його тут самого залишиш? Він без мене не зможе, як і я без нього. Я сама нікуди не поїду, мусиш нас обох забрати.

Нині я розгублена і не знаю, як бути. Вже кого-кого, а тата рідного у власному домі я бачити бажання не маю. Та й з якого дива я мушу за ним наглядати? Він про моє існування не згадував від самої моєї появи на світ.

Чоловік мене не розуміє, каже, що батьки то святе, але я стою на своєму. Каже мій Антон, що вже сам поїде і забере до нас і маму мою і тата, та я заявила, що як тільки батько поріг нашого дому переступить –  я піду геть.

Ситуація патова. Ще й я винна для всіх, адже не хочу винити по совісті.

Але скажіть, чи мене так важко зрозуміти? Ви б погодились на переїзд тата на моєму місці?