– Петрусю, тобі лиш двадцять років, ти ще й дівчини серйозної не мав, то нащо тобі простото так з кимось жити та на дітей чужих працювати?
– Мамо, ви нічого не розумієте. Віка дуже добра жінка і ми поки з нею просто разом живемо, нема чого панікувати.
– Просто так? А це тоді взагалі для чого так жити?
– Просто вона ще не розлучена…
В мене в голові таке взагалі не вкладається – ще з тим не кінець і цього тримає біля себе… Щось тут було одразу не чисто, але хіба мене хтось хотів слухати?
Петро був просто засліплений нею, бігав до дому і на роботу, ні до яких друзів, ні до мене.
– Чого, сину, ти до мене вже не приходиш?
– Бо ви, мамо, вічно якихось дівчат до себе запрошуєте, а в мене вже є кохана…
Ночі мої безсонні і нерви мої… Ох, але то був лише початок…
Раптом син почав до мене телефонувати, як зварити те чи інше. Я й пояснюю, а самій на душі таке… Мало того, що молодшого взяла, то ще й не цінує це, а отак чоловіка з роботи ще й їсти заставляє готувати…
Отак син мене питав десь з місяць за страви, що я аж не витримала:
– То мало того, що ти гроші на неї тратиш, то ще й їсти маєш приготувати? Вона тебе взагалі за кого має?
– Мамо, Віка поїхала за кордон на заробітки, а мене з дітьми залишила…
В мене слухавка впала з рук. Що то за мати така, яка залишає рідних дітей на чужого чоловіка, який живе з нею лише рік?
Мій син добрий хлопець, але ж де він вміє з дітьми собі раду дати?
– А на скільки ж вона поїхала, – питаю я з надією, що на тиждень-два…
– Мамо, вона поїхала на пів року, бо попалася гарна робота, а ми плануємо квартиру купити…
Я вже далі не хотіла говорити… Ага, зараз вона туди поїхала заробити на квартиру…
Минув рік, а Віка хіба по відео до дітей дзвонить та все бреше Петрові, що от-от приїде.
Дійшло до того, що вони всі переїхали до мене жити в мою трикімнатну квартиру.
– Раз ви збираєте на квартиру, а її нема, то ходіть жити до мене, щоб так зекономити. Та й їсти я краще варю, ніж ти, Петре.
А діти її такі лагідні… Знаєте, я давно помітила, що чим більше батьки біля дітей сюсюкають, тим ті діти більш розпещені та крикливі, а ті, які знають біду, вони такі лагідні, слухняні…
Діти не відповідають за Вікторію, що Матвійко, що Іринка, слухняні і добрі, гарно вчаться і їх не треба впрошувати робити уроки чи прибрати за собою – все чітко за графіком: уроки зробили і гуляють, прибрали іграшки і лягли спати, поїли і посуд за собою помили…
Вже минуло два роки і прийшов Петро додому блідий як стіна…
– Мамо, Вікторія знайшла якогось італійця і має від нього дитину…
– Вона сказала?
– Ні, бачили її знайомі і фотографію скинули…
Ввечері він до неї зателефонував і розмова була дуже важка, вона виправдовувалася, щось говорила, що у неї важка доля і він не в її шкурі.
Мене аж голова розболілася і я пішла на кухню, як почула голоси з дитячої:
– Боженьку, не забирай у нас тата і бабусю, благаємо тебе…
Серце мені стиснулося…
Що тепер робити?
Ні мамі дітей не треба і ми їм ні з якого боку…
Віддати батькові?
І ростити самим нема як, бо Петро знайде з часом іншу жінку і хто захоче дітей ростити? Надіятися на Вікторію, то ще раз себе дурити.
