Я примчала в лікарню, але треба було ще привезти мамині речі, от я й поїхала по них у село. Хоч і не далеко, всього п’ятдесят кілометрів, але все одно по такій дорозі, то година часу.
Тільки в хату зайшла, як сусідка за мною, ну, думаю, в селі нічого не міняється, нема ніякого особистого простору, все люди хочуть знати.
– Тітко Василино, – кажу їй, – мамі зле стало в автобусі чого то вона поїхала в місто, як себе погано чула.
– Як чого?, – дивиться на мене сусідка круглими очима, – ти ж сама її запросила, ювілей у тебе, от вона й вирядилася наче на Великдень та й поїхала.
– Який ювілей? Ви жартуєте?
– Що жартую? Одягла ту куртку, що ти їй купила, чоботи. Що ти переслала з Італії та й поїхала, ще хвалилася, що й хустку ти їй передала і кофтину, спідницю. Та я все на очі свої бачила. Добрі речі, але не думаю, що то італійські.
– Ви щось плутаєте, – я нічого не розуміла, бо я була цього року в Італії, але всього на три місяці і я мамі нічого не передавала.
– Та що плутаю, все мати твоя хвалиться, яка ти у неї добра донька та як за неї дбаєш, що вона б і не тримала корову, але дуже вже твої іти люблять молочне, а вона й передає.
Я тут вже геть не розуміла нічого. Мої діти не їдять молочне. От не люблять і все, ще від маленького. Я як куплю в пачці молоко, то мені може тиждень стояти. Хіба вершки до кави п’ємо з чоловіком, але не молоко.
Мами я не бачила майже рік, зазвичай, я приїжджаю на літо, але цього року вирішила поїхати влітку підзаробити, поки канікули.
Мама раніше часто у нас була і я була їй вдячна, бо діти були малі і треба було мені підмоги, але тепер вони вже дорослі, майже студенти, то мама хай вже собі відпочиває. Я так собі думала, бо я не можу до неї часто приїжджати. Вже й не виходить на свята їхати, бо вже мені не до села.
З мамою поговорю раз в тиждень, як не забуду і добре. Вона ще молода жінка, що таке шістдесят п’ять років?
Має подруг в селі, город і корову, частину дає сусідці, бо її чоловік косить та везе сіно, помагає в разі чого, а частину витрачає на себе.
Я мамі нічого не купую, бо не маю сама звідки, у мене тієї зарплати, хоч наче престижна професія. Та й у неї так купу одягу, нащо їй ще чогось?
Але ж то село, завжди треба мати щось нове на Великдень та Різдво, чого я про це забуваю.
І з цього всього я зробила висновок, що у мами щось з пам’яттю, тому треба витратити майже все зароблене на обстеження. От і доробилася, не були багаті, як то кажуть…
З такими думками я везла їй речі, думала, як почати так розмову, щоб вона сама зізналася. Вже й дивилася на заклади спеціалізовані, які такими людьми опікуються, готувалася, так би мовити.
Але те, що мені сказала мама, воно не входило ні в які рамки, хіба сільські…
І ось я з мамою говорю, як вона, чому не попередила, що приїде.
– Та я просто їхала в місто, а не до тебе,- каже вона мені.
Я вже нічого не розуміла.
– Мамо, а як же мій «ювілей», чоботи і плащ, які я вам передала з Італії, молоко, яке ви мені возите? Мамо, що відбувається?
– Доню, – мама довго мовчала, – Я просто не хотіла би люди про тебе погано говорили…
– Що?
– Доню, люди ж усе бачать, знають, як я тебе ростила сама, як вчила, як тішилася тобою. Вони знають, що ти вчителька, поважна людина, а матір’ю нехтуєш. Я знаю, не кажи нічого, знаю, що ти не маєш на мене часу. Я все розумію, доню, все. Але ж людям роти не закриєш, все випитують в мене, як ти, як онуки, що ти мені даєш, що кажеш… От я й роблю так аби не думали про тебе погано, ти ж не маєш часу, я ж знаю…
От і стало все на свої місця. Що мені тепер з цією сільською цікавістю робити?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
