Якби я почала вам розповідати, що десять років працювала на роботі, виконуючи роботу за трьох, а отримуючи менше за інших, то ви б мені впевнено сказали, що зі мною щось не так і не такий я вже й гарний спеціаліст.
Але, коли б я вам розповіла, що десять років вела дім, працювала і виховувала дітей та не мала віддяки від чоловіка, то ви б сказали – таке у всіх, закусуй вуздечку і вперед до золотого весілля.
– Ну, що ти до нього чіпляєшся, – кажуть подруги,- додому вчасно приходить, зарплату приносить і сидить годинами в комп’ютері. Є ще й гірші варіанти!
Все то воно так, але є одне «але»… Я ж сама його на собі фактично одружила…
Вся справа в тому, що мені було вже тридцять п’ять років і я лягала та вставала з думкою про … дитину.
Я дуже хотіла дитину, маленьку радість, яка б мені надала сенсу для життя. яка б якось реабілітувала моє існування на цьому білому світі. Я чомусь з дитинства вважала, що кожна людина має щось звершити, я читала про мандрівників, правителів, вчених і вірила, що такими ж цілеспрямованими мають бути всі люди.
Як таких талантів у мене й не було, а в батьків не було грошей їх в мені шукати та розкривати. Єдиним варіантом, який би змінював щось в моєму житті і житті інших – це було педагогічне училище.
Як то кажуть, якщо сам не вмієш змінювати світ – вчи це робити інших.
Отак я працювала з дітьми і всією душею хотіла власну дитину.
Адже чужі діти милі і виховані, вони ж не говорять тобі тисячу разів на хвилину «мамо», не падають на підлогу, вимагаючи іграшку, і не перевертають тарілки з несмачним супом… Чужі діти намагаються тобі сподобатися, а твої діти вимагають від тебе всього, що хочуть, лиш би ніколи більше не казали «я тебе не люблю»!
Отож, з такими ілюзіями про дітей я страшенно захотіла мати власну.
Але ж де знайти кандидата? І не просто випадкову людину, а таку, що на тобі одружиться, бо ти ж «пані вчителька».
На жаль, моє серце палало хіба до героїв романів чи фільмів, а от в реальному житті мені подібний ніколи не траплявся.
Тому, я перестала шукати особу від якої тьохкає серце, а почала дивитися на чоловіка виключно як на майбутнього сім’янина. Щоб його ніхто не захотів з родини забрати, ну й, щоб спокійний та врівноважений.
І сталося чудо – на підвищенні кваліфікації мені такий зустрівся!
Гарний ріст, нормальний ніс і спокійний характер.
Валентин.
Як то кажуть, в чоловіка не було шансів не пропасти.
Я спішила використати той час, що у нас був на курсах по максимуму і Валентин не дуже пручався, ініціативність не була його сильною стороною. Я приїхала додому впевнена в тому, що при надії і скоро це підтвердив лікар.
Я зателефонувала Валентину і привітала його з тим, що він скоро стане татом.
Валентин приїхав з батьками на сватання. Все було чинно і спокійно, бо батьки Валентина передали йому свої гени спокою і врівноваженості, які у нього перейшли в другу степінь.
І тут почалося спільне життя, яке аж ніяк не було схоже на мрії. А поява дитини була не просто важкою, а капець якою важкою!
І я не була усміхненою мамочкою в волошковому платті з розплетеними косами, яка ніжно тримає малюка, а невиспаною жінкою в розтягненій футболці і відвислими колінами в штанях.
Десять років я старалася аби вся моя сім’я втиснулася в ту мою першу картинку, де діти чемні, а чоловік цінує…
– Валентине, ти щасливий?, – одного вечора я спитала чоловікову спину, яка схилилася над комп’ютером.
– Що вже сталося?, – буркнув він.
– Ти щасливий так, як ти живеш зараз? Це максимум з того, що ти хотів від життя?
Валентин мовчав… А я не знаю чи радіти такій «відповіді»… Я ж навіть нічого визначного в житті не зробила, навіть діти мої не такі, як чужі. Від чого мені бути щасливою?
Фото Ярослава Романюка.
