Важко було обернутися на ліжку, важко встати, важко вийти з дому.
Все думала про своє важке життя, що нема мене кому глядіти, бо донька далеко з онуками, що все вже мене настільки дістало, що треба молитися лиш про одне – аби піти якнайшвидше.
Сусідки інколи приходили та жаліли мене, а я жаліла себе… Отак всю себе віддаш дитині, а потім не маєш від неї нічого, крім рідких телефонних дзвінків, які не так про тебе, як про неї.
Отак п’ять хвилин і все.
По розмові.
– Піди до лікаря, чого ти мені жалієшся, – обурювалася донька з того боку.
От тобі й співчуття!
Раптом в двері подзвонили і я ледве встала, щоб їх відкрити, пленталася добрі хвилини, але чітко чула, що від дверей не відходять.
Хто б це міг бути такий наполегливий?
Це був приємний сюрприз – на порозі стояла моя онучка!
– Лесенько, яка я рада тебе бачити!, – сказала я. але онучка залилася сльозами.
Я пригледілася до неї і зрозуміла чому – моя онученька була при надії.
– Мама знає, – спитала я її.
– Неа, – протягнула та.
– Що робити надумала, – питаю її.
– Не знаю…
– А хлопець що?
– Покинув, – заголосила Леся.
Історія банальна – студентське кохання, вона першокурсниця, а він випускник. Поки зустрічалися, то все було добре, а, коли наслідки отримали, то вже хлопчина й сказав, що до батьківства не готовий.
– Мама мене приб’є, – сумно каже Леся і я свою доньку розумію.
Кому хочеться в сорок три ставати бабусею, а тут треба ще й самим дитину ростити, а вона ж от-от на підході. Поки було непомітно, то Леся ще приїжджала до матері, а далі казала, що навчання складне і не може приїжджати.
– Ох, дитино, – кажу їй я, – Якби ж мені здоров’я, то я б тобі радо допомогла з малям.
– Але ж пожити у вас можна?, – сказала Леся.
– Та, звичайно!
І я отак через силу пошкандибала готувати щось перекусити.
Прожили ми отак недовго, бо через два тижні Лесю забрали в пологовий.
А звідти вона ледве прийшла сама, самі ж знаєте, як то буває, сама ступити не може, треба й дитинку подати й віднести, переодягти.
Як мені було важко! Кожен крок через силу, кожен рух через силу! Але…
Як бачу ту малесеньку красунечку, таку беззахисну та щиру, то хіба можна по-іншому?
Отак я кожен день собі казала:
– Треба! Вставай! Йди в магазин. Йди до Інночки. Йди приготуй поїсти!
І отак розходжуся, розходжуся і якось до вечора доходжу. А там паду, просто паду…
Але ж де себе жаліти? Нема коли. На наступний день те саме. Через «не можу» я кожен день робила рухи, робила кроки, бо було треба.
Потім приїхала моя донька з чоловіком і наробили ґвалту. Було про все – від «чим думала» до «ми його знайдемо і женимо». Але всі сходилися в думці, що Інночка просто чудесна дитинка.
– Поїхали, Лесю, до нас, – сказала донька, – мамі й так важко, а ти їй такої дала коломийки.
Я застила. Розумієте, мені дуже важко вставати та ходити, але як вони поїдуть, то я просто знову зляжу і вже не встану. А, коли буде для кого ходити, то я буду ходити!
– Галю, у вас там й так тісно, де буде Інночка спати? А тут у мене для нас двох просторо і я вже звикла та й краще себе почуваю.
Поки порадилися, що все залишиться, як є. а потім буде видно. А мені й тих пару місяців бути комусь потрібною – все за щастя, все є для чого жити.
Фото Ярослава Романюка.
