fbpx

Я стомилася від порад, розрад! Треба змиритися з тим, що мені вже сімдесят і краще вже не буде

Важко було обернутися на ліжку, важко встати, важко вийти з дому.

Все думала про своє важке життя, що нема мене кому глядіти, бо донька далеко з онуками, що все вже мене настільки дістало, що треба молитися лиш про одне – аби піти якнайшвидше.

Сусідки інколи приходили та жаліли мене, а я жаліла себе… Отак всю себе віддаш дитині, а потім не маєш від неї нічого, крім рідких телефонних дзвінків, які не так про тебе, як про неї.

Отак п’ять хвилин і все.

По розмові.

– Піди до лікаря, чого ти мені жалієшся, – обурювалася донька з того боку.

От тобі й співчуття!

Раптом в двері подзвонили і я ледве встала, щоб їх відкрити, пленталася добрі хвилини, але чітко чула, що від дверей не відходять.

Хто б це міг бути такий наполегливий?

Це був приємний сюрприз – на порозі стояла моя онучка!

– Лесенько, яка я рада тебе бачити!, – сказала я. але онучка залилася сльозами.

Я пригледілася до неї і зрозуміла чому – моя онученька була при надії.

– Мама знає, – спитала я її.

– Неа, – протягнула та.

– Що робити надумала, – питаю її.

– Не знаю…

– А хлопець що?

– Покинув, – заголосила Леся.

Історія банальна – студентське кохання, вона першокурсниця, а він випускник. Поки зустрічалися, то все було добре, а, коли наслідки отримали, то вже хлопчина й сказав, що до батьківства не готовий.

– Мама мене приб’є, – сумно каже Леся і я свою доньку розумію.

Кому хочеться в сорок три ставати бабусею, а тут треба ще й самим дитину ростити, а вона ж от-от на підході. Поки було непомітно, то Леся ще приїжджала до матері, а далі казала, що навчання складне і не може приїжджати.

– Ох, дитино, – кажу їй я, – Якби ж мені здоров’я, то я б тобі радо допомогла з малям.

– Але ж пожити у вас можна?, – сказала Леся.

– Та, звичайно!

І я отак через силу пошкандибала готувати щось перекусити.

Прожили ми отак недовго, бо через два тижні Лесю забрали в пологовий.

А звідти вона ледве прийшла сама, самі ж знаєте, як то буває, сама ступити не може, треба й дитинку подати й віднести, переодягти.

Як мені було важко! Кожен крок через силу, кожен рух через силу! Але…

Як бачу ту малесеньку красунечку, таку беззахисну та щиру, то хіба можна по-іншому?

Отак я кожен день собі казала:

– Треба! Вставай! Йди в магазин. Йди до Інночки. Йди приготуй поїсти!

І отак розходжуся, розходжуся і якось до вечора доходжу. А там паду, просто паду…

Але ж де себе жаліти? Нема коли. На наступний день те саме. Через «не можу» я кожен день робила рухи, робила кроки, бо було треба.

Потім приїхала моя донька з чоловіком і наробили ґвалту. Було про все – від «чим думала» до «ми його знайдемо і женимо». Але всі сходилися в думці, що Інночка просто чудесна дитинка.

– Поїхали, Лесю, до нас, – сказала донька, – мамі й так важко, а ти їй такої дала коломийки.

Я застила. Розумієте, мені дуже важко вставати та ходити, але як вони поїдуть, то я просто знову зляжу і вже не встану. А, коли буде для кого ходити, то я буду ходити!

Читайте також: Юстина не закриває двері на ніч, відколи почало серце прихоплювати. Діти далеко, а телефон вона вічно забуває ставити на зарядку. Поки день, то ще з сусідами поговорить, курей своїх випустить та кота погодує. Цілий день тягається по дворі, щоб надихатися та сонцем нагрітися. Страшно лягати спати одній, така ніч довга та безсонна

– Галю, у вас там й так тісно, де буде Інночка спати? А тут у мене для нас двох просторо і я вже звикла та й краще себе почуваю.

Поки порадилися, що все залишиться, як є. а потім буде видно. А мені й тих пару місяців бути комусь потрібною – все за щастя, все є для чого жити.

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page