Я сиділа на згодинах і вухам не вірила. Невже люди можуть таке сплітати і заради чого? Наче свати видавалися людьми поважними та розважливими, але те, як вони бачать майбутнє дітей мені категорично не подобається

Мені вже хотілося показати таким гостям на двері, як вони видали свій останній аргумент.

Моя донька зустрічалася з Олексієм вже більше року і недавно нас познайомила. Я це все потрактувала як репетицію сватання, тому вирішила дуже уважно придивитися до хлопця. Бачила, що він доньку мою любить, має роботу стабільну та квартиру дідуся як варіант для спільного життя.

– Чудово, – сказала я, – ми з батьком дамо гроші на ремонт, то буде наш весільний подарунок.

І ось тут вперше очі в Олексія забігали. Мені б тоді насторожитися, але ж де я думала, що все настільки серйозно?

Діти й далі зустрічалися, а я все чекала, коли молоді скажуть про знайомство зі сватами. Вже я сама почала питатися доньку, а вона запнулася і каже:

– Мамо, та навіщо нам те весілля, ми поки молоді, то й ще погуляємо.

Ну все так, але ж доки те гуляння? У Ані вже роки на підході, бо вже двадцять дев’ять, тому я їй сказала:

– То все чудово, але доки те гуляння буде? А що далі? як він тебе покине, то скільки тобі лишається часу аби знайти когось іншого? Я нічого не знаю, але я хочу визначеності. Я вважаю, що як тебе чоловік любить, то це найменше, що він може для тебе зробити – познайомити спільних батьків.

І отак зі скрипом і рипом нас привели на знайомство. Ми замовили затишне кафе, я й так нервувалася, тому вирішила не ризикувати з гостиною у нас вдома, бо за кожну страву сивіти – то вже понад мої сили.

Петро та Марина виявилися людьми приємними, було видно, що між ними панує повага і любов. Я цьому зраділа. Отже, є приклад в Олексія перед очима, як зберегти родину.

– Знаєте, – почала я, – я б радила зробити весілля восени, продукти якраз дешеві, всього є вдосталь і в приміщенні не буде вже так спекотно, коли жоден кондиціонер не допомагає.

Дивлюся, а батьки переглянулися між собою і почалося.

– Знаєте, Галю, ми проти того аби діти одружувалися. Ні, не подумайте, – запевнили вони мене, бачачи моє подивування, – Ми раді, що Олексійко знайшов Анну і вона йому дуже підходить. ми певні, що у дітей кохання і не варто його псувати шлюбом.

– Що?, – не розуміла нічого я.

– Ми з Петром неодружені, і як бачите, цілком задоволені своїм життям, у нас й досі любов та повага між нами, а якби ми були в шлюбі, то б перестали старатися бути один одному цікавими, – виразно глянула Марина на мене.

Мені аж подих перехопило. То у них кохання, а у мене з чоловіком що? Хай я не так гарно виглядаю, як Марина, але не заробляю стільки аби за собою так стежити. Я все віддаю своїй родині і нашому комфорту.
Я вже хотіла встати і піти геть, бо й чути про таке не хотіла, як тут обізвався Петро:

– Розумієте, ми маємо приклад перед очима – наш старший син. Він одружився з коханою. А через три роки вони розійшлися і так негарно все ділили. А тепер він вже п’ять років живе в цивільному шлюбі і вони кохають один одного наче вперше побачилися. Ми хочемо для наших дітей щастя, тому так і кажемо, повірте, це все вже пройдено на практиці.

– А як будуть у них діти, то тоді що?

– Запишемо на наше прізвище. В чому річ?

Я не мала що й сказати і лиш на доньку свою дивилася. Чому вона згоджується на такі умови? І що мені робити – переконувати її в тому, щоб вона завершувала ці стосунки чи переконувати Олексія, що позиція його батьків щонайменше дивна? Як мені вчинити, порадьте, будь ласка.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page