Мені вже хотілося показати таким гостям на двері, як вони видали свій останній аргумент.
Моя донька зустрічалася з Олексієм вже більше року і недавно нас познайомила. Я це все потрактувала як репетицію сватання, тому вирішила дуже уважно придивитися до хлопця. Бачила, що він доньку мою любить, має роботу стабільну та квартиру дідуся як варіант для спільного життя.
– Чудово, – сказала я, – ми з батьком дамо гроші на ремонт, то буде наш весільний подарунок.
І ось тут вперше очі в Олексія забігали. Мені б тоді насторожитися, але ж де я думала, що все настільки серйозно?
Діти й далі зустрічалися, а я все чекала, коли молоді скажуть про знайомство зі сватами. Вже я сама почала питатися доньку, а вона запнулася і каже:
– Мамо, та навіщо нам те весілля, ми поки молоді, то й ще погуляємо.
Ну все так, але ж доки те гуляння? У Ані вже роки на підході, бо вже двадцять дев’ять, тому я їй сказала:
– То все чудово, але доки те гуляння буде? А що далі? як він тебе покине, то скільки тобі лишається часу аби знайти когось іншого? Я нічого не знаю, але я хочу визначеності. Я вважаю, що як тебе чоловік любить, то це найменше, що він може для тебе зробити – познайомити спільних батьків.
І отак зі скрипом і рипом нас привели на знайомство. Ми замовили затишне кафе, я й так нервувалася, тому вирішила не ризикувати з гостиною у нас вдома, бо за кожну страву сивіти – то вже понад мої сили.
Петро та Марина виявилися людьми приємними, було видно, що між ними панує повага і любов. Я цьому зраділа. Отже, є приклад в Олексія перед очима, як зберегти родину.
– Знаєте, – почала я, – я б радила зробити весілля восени, продукти якраз дешеві, всього є вдосталь і в приміщенні не буде вже так спекотно, коли жоден кондиціонер не допомагає.
Дивлюся, а батьки переглянулися між собою і почалося.
– Знаєте, Галю, ми проти того аби діти одружувалися. Ні, не подумайте, – запевнили вони мене, бачачи моє подивування, – Ми раді, що Олексійко знайшов Анну і вона йому дуже підходить. ми певні, що у дітей кохання і не варто його псувати шлюбом.
– Що?, – не розуміла нічого я.
– Ми з Петром неодружені, і як бачите, цілком задоволені своїм життям, у нас й досі любов та повага між нами, а якби ми були в шлюбі, то б перестали старатися бути один одному цікавими, – виразно глянула Марина на мене.
Мені аж подих перехопило. То у них кохання, а у мене з чоловіком що? Хай я не так гарно виглядаю, як Марина, але не заробляю стільки аби за собою так стежити. Я все віддаю своїй родині і нашому комфорту.
Я вже хотіла встати і піти геть, бо й чути про таке не хотіла, як тут обізвався Петро:
– Розумієте, ми маємо приклад перед очима – наш старший син. Він одружився з коханою. А через три роки вони розійшлися і так негарно все ділили. А тепер він вже п’ять років живе в цивільному шлюбі і вони кохають один одного наче вперше побачилися. Ми хочемо для наших дітей щастя, тому так і кажемо, повірте, це все вже пройдено на практиці.
– А як будуть у них діти, то тоді що?
– Запишемо на наше прізвище. В чому річ?
Я не мала що й сказати і лиш на доньку свою дивилася. Чому вона згоджується на такі умови? І що мені робити – переконувати її в тому, щоб вона завершувала ці стосунки чи переконувати Олексія, що позиція його батьків щонайменше дивна? Як мені вчинити, порадьте, будь ласка.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота