А сваха ж чує, що її донька тим ротом каже і навіть не зупинить, наче то так і має бути. А мені як таке чути, як мені знати, що це все на моєму синові відбивається?
Прийшла я додому після того всього і впала перед образами: «За що Ти, Боже, так мені дитину засліпив? Як мені сина врятувати?».
Знала я, що не буде з Оксани доброї невістки, от серцем чула. Така вже самовпевнена, думала, що як гарна, то вже їй під ноги мають світ покласти.
Перераджувала я сина, як могла, але він вперся, що буде женитися і все. Я ще й згоди не дала на шлюб, як сваха майбутня давай до мене усміхатися та родичатися.
– Валентино, будемо свахами і як то добре буде, будуть діти жити в місті, я їй свою квартиру віддам, та до матері переїду в село. А ви теж дивіться аби дітям щось дати аби було їм легше жити, ніж нам.
Яке місто, коли мій син такий господар? Та він того міста з дитинства не міг терпіти, казав, що від того шуму йому голова болить, а в селі йому найкраще.
Я вже собі Настю запримітила, батьки добрі у неї, будуть мого сина шанувати та цінувати.
А тут вже кінець усьому – женився.
І таки пішли вони в місто жити. Я ще мала надію, що син мій довго там не зможе, але ні, живе вже рік, другий, п’ятий.
Вже онук є, вже ми всі їдемо до них у гості, а Оксана лиш погукує на мого сина.
– Скільки прошу ремонт новий зробити, то все нема як, не хоче ніяк поїхати на заробітки, а тут доброї зарплати не дуже й матимеш.
Ви собі уявляєте? Мій син й міста не хоче, а вона його в світи в ті мегаполіси готова відправити, бо їй треба іншу плитку в ванну покласти.
І таки відправила. Що я перебула, коли він так мені подзвонив та сказав, що все у нього добре, як вже я за нього молилася, як я переживала, але ж нічого не можу зробити, розумієте? Отакий стан, що сили маю світ перевернути, а синові помогти не можу.
І так він вже там чотири роки, збирає вже на машину, бо тут тій гроші передає, а вона вже без нього ремонт зробила.
А тепер покликала всіх на день народження онука в ресторан. То не можна було всіх вдома зібрати?
Але вже. Приїхала я, та й подарунок подарувала, все наче добре, зраділа, що сваха машиною та й мене назад візьме.
І так собі веселилися всі, та й балакаємо про все, як тут зайшла мова – хто скільки витрачає на продукти на місяць.
І тут починають жінки говорити, а мені волосся стає дибки.
Розумієте, то я лиш зі сторони, а то всі запрошені зі сторони Оксани, її родички, її подруги, то зрозуміло, що вони одна одній ставляться в приклад чи як то?
І тут Оксана й припечатала:
– Я витрачаю на себе і на дитину двадцять тисяч лише на їжу, я вже не рахую одяг, не рахую гуртки і відпочинок. То так я все в притик, економлю на собі, звичайно, бо як інакше, адже дитина має добре їсти.
Я глянула на онука, а він… ну прозорий, розумієте? Прозорий. Як ця дитина може з’їсти всього на десять тисяч гривень? Що вона таке вигадує, економниця.
А тут сваха:
– Так, так, такі зараз ціни, то ще добре, що моя Оксанка копійку вміє притримати.
Я там мало не впала з крісла, бо я маю зарплату шість п’ятсот, то мені стає на все і ще й відкладаю. А ці всі родички давай гудіти, що вони ще більше тратять і Оксана ще дуже економна.
Прийшла додому і вже не знаю, чи то мій син цього нічого не бачить, чи не розуміє, чи то я вже сама нічого не розумію в цьому житті? Порадьте мені, чи то я така, чи то з людьми щось?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
