Коли тітка Антоніна приїжджала до нас, то завжди було святи, адже вона зі столиці привозила купу всього смачного і гарного. Гарні сукні і взуття, цукерки, альбоми, кольорові олівці, пластилін. Все було гарним для нас, дітей сільських.
Правда, мама не завжди радо зустрічала тітку і я не розуміла, чому вона з полегкістю зітхає, коли та їде, адже вона приїжджала лише на літо і то ненадовго.
Коли я вже мала поступати, то тітка Тоня приїхала і довго щось з мамою говорила на підвищених тонах.
– У мене там всі можливості, а ти хочеш аби вона коровам хвости крутила? Це моя дитина і я буду вирішувати!, – говорила тітка Тоня.
Нарешті вони вийшли і мама сказала:
– Наталочко, я давно тобі мала сказати, але я не твоя мама… Твоя справжня мама – тітка Тоня.
Я була вражена… Я любила маму, але тітка Тоня завжди мені видавалася красивішою, веселішою і добрішою, адже у мами завжди для мене були обов’язки щодо молодших дітей, по господарці.
А в тітки Тоні все було просто так, нічого не треба було робити, щоб отримати подарунок. Мама побачила, що я зраділа і пішла згорбившись геть.
Я радо пакувала речі, бо їду у велике місто і там мене чекає лише радість і щастя.
Я вступила в інститут не без допомоги маминого чоловіка, який доволі критично віднісся до того, що я приїхала.
– Тарасе, – казала йому тітка Тоня, – У мене робота, у тебе теж. Дітей хтось має глядіти… А вона вже повнолітня, тільки все їй покажу і будемо мати купу вільного часу.
Виявилося, що у мене є молодші брати і сестра, які були не дуже раді бачити нову «сестру». Також виявилося, що я маю всього вчитися щодо життя в квартирі, як всім користуватися, як мити посуд, що куди ставити…
І тут моя мама-тітка й почала проявляти «доброту». Вона мене могла нагримати за те, що я переставила речі, погано вимила горня, забула змити, чавкала чи голосно говорила…
Я почувалася щодня наче на екзамені і мені шматок в горло не ліз під пильним поглядом Тараса, який хотів бачити як я їм руками.
Гамір великого міста мене просто оглушував… Я не чула власних думок, власного голосу…
В інституті було складно, але я ще мала побігти купити продукти і готувати вечерю, по дорозі забравши дітей зі школи.
– Ти ж у Лідки за дітьми чужими гляділа, а тут за рідними не хочеш, невдячна?, – казала тітка-мати, коли я їй говорила, що мені важко.
Все частіше тітка-мати мені нагадувала скільки коштували ті плаття і сукні, які вона мені везла, як мені тоді думалося, по доброті душевній.
Так, мені було важко в селі, але я знала, що мама Ліда мене й приголубить або й за мене щось зробить, а тут були лиш одні вимоги, наче я мала все це переробити, бо моя нова мати чимось краща за сестру.
Останньою краплею стало те, що Тарас взяв за моду без стуку заходити до мене в кімнату, наче щось брати…
Тітка-мама побачила як я реагую на Тараса і склала все докупи та зі скандалом вигнала мене з квартири:
– Я тебе в хату впустила, а ти мені чоловіка відібрати вирішила? Я таких слів і не чула в глухому селі, які вилітали з уст міської пані. Вибір куди їхати був невеликий. «Перепросити маму Ліду» – гуділо в голові.
А якщо вона мене теж вижене?
Скаже, що я її зрадила і хай вертаюся до матері? Я ж так раділа, що вчитимуся в великому місті…
Я відкрила хвіртку! Вони щось робили на вулиці і обернулися на скрип… Далі кинулися до мене з усмішками і слізьми… як до рідної… як до доньки!
Ми з мамою плакали і я сказала їй, що не хочу іншої матері, крім неї.
– Ти пробачиш мені, мамо?, – спитала я її.
– Звичайно! Але за те, що не телефонувала і я так переживала ще не пробачу! Я ж не знала як там тобі, не знала чим можу допомогти!
Ми обійнялися!
Я хоч потім і жила в місті, але намагалася якнайчастіше приїхати до мами з дітьми і чоловіком. Село – то моя душа, мій спокій і моя віра в те, що все буде добре.
Фото Ярослава Романюка.
