Пробачити собі
Я втікала додому, якомога далі від того хлопчика, що пробудив у серці дорослої жінки кохання. Того дня на вулиці дощило. Така мряка підходила б більше для листопада, а не для а не для квітня: калюжі під ногами, краплини з дахів падають за комір, парасолі нема. Джерело
І на роботі директор засварив за спізнання. День видався не надто… Ще й у маршрутці тиснява. І раптом: “Будь ласка, сідайте, дівчино…” Я навіть не зреагувала на ту фразу, бо вже вісім років як мама, а не дівчина. Але чиясь рука обережно торкається мого плеча: я повернулася і побачила юнака, що вказував саме мені на крісло. “Дякую”, — промовила я, а у відповідь отримала осяйну усмішку.
Навіть не знаю, чим вразив так мене той молодик: чи своїм зовнішнім виглядом, чи, може, щирою усмішкою і такими по-дитячому ясними очима.
Перед тим як вийти, він повернувся до мене і ще раз усміхнувся.
НАДЩЕРБЛЕНА ДУША
Потім усе як звично: забрала сина зі школи, удома зварила суп, разом повечеряли, перевірила домашнє завдання Богдана, вклала його спати, помила посуд.
Зайшла у ванну. Подивилася на своє відображення у дзеркалі: ще молода жінка з глибокою рaнoю на серці й надщербленою душею. Згадалося минуле, що важким каменем уже вісім років лежить на душі. Той камінь — відчуття провини за те, що сталося з батьком мого Богданка.
Андрій був добрим хлопцем, працьовитим, розумним, лише трохи впертим. Згадую, як він ходив за мною ще зі школи, а я соромилася, коли він частенько запрошував мене танцювати на дискотеці чи проводжав додому зі школи.
Згадую, як він уперше поцілував мене під квітучою липою, як ми гуляли нічним полем у місячнім сяйві, як тулилися одне до одного біля невеликого багаття, намагаючись висушити зрошені ноги. А на світанку Андрій допомагав мені залізти у хату через прочинене вікно, щоб не дізнався тато про наші таємні досвітні гуляння.
Згадую букети польових квітів і кошики запашних червонобоких яблук на ґанку. Ми разом планували спільне життя, готувалися до весілля, але доля розпорядилася по-своєму.
Якось Андрій приїхав до мене напідпитку. Я була шoкoвана, бо знала його не один рік — він ніколи не пuв, навіть “за компанію” , а тут… І я його прогнала. То була найбільша помилка в моєму житті. Він ще довго стукав у вікно, аж батько прокинувся, а удосвіта прибігла захекана сусідка з криками: “Біжи, Ірино, там твій Андрій рoзбuвся!”
На великій швидкості його машина врiзалася у дерево. Якби знайшли одразу, то ще, може, лишився б жuвий… Той період життя згадую, як у тумані. Батьки Андрія не тямили себе від горя, його мати клялa мене на кожному кроці. Але я й сама розуміла, що якби не прогнала його тоді, то все могло би бути інакше, Андрій був би живий… А згодом ще одна новина впала мені, мов сніг на голову, — я дізналася, що на другому місяці вaгiтності.
Так я стала мамою. Наpoдився синочок, і я назвала його Богданом, бо ця дитина була дарунком небес. Молода жінка з надщербленою душею… І чомусь тієї миті спливло оте “дівчино” й щира, відкрита усмішка красеня-юнака, що так люб’язно поступився місцем у маршрутці…
НОВИЙ МЕНЕДЖЕР УПОДОБАВ ІРКУ!
Десь через тиждень я зустріла його на вулиці. Він упізнав мене і знову усміхнувся тією усмішкою, яка, певно, бентежила немало дівчат. Ми просто розійшлися в різні боки, але я зрозуміла, що так привернуло мою увагу. Очі. Такі ж, як у Андрія, блакитно-сірі, ясні й безтурботні. Яким було моє здивування, коли десь через місяць я побачила його усміхнене обличчя знову.
Звали цього парубка Олександром. Він був вихований, зі смаком вдягнений, а ще мав каштанове волосся, яке зачісував набік. Директор представив нам його як нового менеджера. Уся прекрасна половина колективу дивилася на нього як на апетитний шматок торта, але далі за відверті погляди ніхто заходити не смів.
Часто зустрічалася з ним очима. Погляду він ніколи не відводив, як хлопчик, спійманий на гарячому. Навпаки, усміхався так, що інколи аж мороз пробігав по шкірі. Мені було незвично, бо на мене давно не звертали увагу як на жінку, чи, може, я була надто закрита в собі після cмeрті Андрія… А тут цей хлопець, якийсь не такий, як інші, а ще його очі… І невдовзі у жіночій вбиральні почула розмову.
— Ти бачила, як новий менеджер пасе поглядом нашу Ірину? — Ту, що сама сина виховує? Ірку? Та вона ж за нього старша. — А ти ні? Та на тебе він чомусь так часто не поглядає… Кінець місяця. Як завжди, “пoжежа”: звіти, підписи, стоси паперів. Затрималася довше, коли закінчила, вирішила занести директору, щоб зранку переглянув. Відчинила двері, не стукаючи, увійшла, а там Олександр Іванович.
Читайте також: У ГОСПОДА НА ВСЕ Є ПРИЧИНИ: ТОГО ВЕЧОРА Я БУЛА ОСОБЛИВО РОЗДРАТОВАНА, ЗДАВАЛОСЯ, ЩО ОДНІЄЇ МИТІ ЗНЕНAВUДІЛА ЦІЛИЙ СВІТ
Знову його пронизливий погляд, легкий усміх торкає обличчя: — Ірино? Чого ж ви ще не вдома? — Та от звіти складала, щоб завтра на підпис одразу… — То, може, вас підвезти, куди ви так пізно? — Та ні, я… А потім у пам’яті зринула розмова, почута у вбиральні: “Він їй не по зубах”… Чи заграла в мені жіноча гордість, що досі була приспана відчуттям провини, чи Олександр так впливав на мене. — Азнаєте, було б непогано, тільки якщо нам по дорозі?
Коли Олександр зачинив за мною дверцята авто, я вже була не така впевнена в собі. Але розмова була легкою і невимушеною, ми плавно перейшли на “ти”. — Дякую, а то в маршрутці не завжди знайдеться той, хто поступиться місцем у годину пік, — сказала я на прощання. — Гарного вечора, побачимось завтра, — промовив і знову усміхнувся. Удома спантеличено починаю розмірковувати: як могла собі таке дозволити. Він просто хлопчик…
Так, схожий на Андрія, але я — мама, у мене є обов’язок, тож мені не слід ворушити минуле, що осіло надні душі.
НЕ ПРОГАНЯЙ МЕНЕ, ПРОШУ
Відтоді я частіше ловила на собі його погляд, помічала дрібні знаки уваги: то двері притримає, то пальто допоможе одягнути… Якось запросив на каву, я відмовила, мовляв, поспішаю, насправді — просто втекла. Удома зробила улюблений торт Богданчика, пообіцяла йому піти до парку у вихідні. Чомусь почувалася винною перед сином — минуле не давало спокою.
У неділю — обіцяний парк. Погода сонячна, надеревахуже шелестить молоде листя: Так і хочеться гайнути якомога далі від міського шуму. Сідаю на лавочку, розгортаю журнал. І тут серед натовпу бачу його: легка хода, усмішка, а поруч… вродлива дівчина. Уже коли ми з Богданом виходили з парку, я знову побачила Олександра.
Він саме зачиняв дверцята авто за тією дівчиною. Побачивши мене, щось прошепотів своїй супутниці й попрямував до мене. — Здрастуй, Ірино. — Привіт. — Гуляли? — Як бачиш… — Привіт, хлопче, — мовив Олександр, нахилившись до Богдана. — Як тебе звати? — Богдан. — А я Сашко. Не хочеш з’їсти з нами морозиво? Малий зиркнув на мене благальним поглядом, я — на Олександра.
— Твоя дівчина не буде проти? — спитала я, на що він лише всміхнувся. — Дружина брата? Ні, не буде. Я познайомилася зі Світланою, ми посиділи в затишній невеличкій кав’ярні, розбалакалися.
— Ти нічого не говорив про брата, — сказалая, коли ми вже прощалися. — А ти про сина… — відповів він, і зависла мовчанка.
Наступного дня Олександр знову запрошував мене на горнятко кави після роботи. Не хотіла погоджуватися, але подумала, що краще вирішити все зараз, допоки ще не пізно. — А у тебе розумний син. Розмова не клеїлася. — Так, Богдан — кмітливий хлопчина… Знаєш, мені приємні твої знаки уваги, але… я не та, котра тобі потрібна… Я — мама, у мене обов’язок.
Олександр довго мовчить, а потім глянув просто у вічі. Тієї миті він ще більше нагадує мені Андрія. — Це через батька Богдана? Так? — питає він. А я просто не знаю, що йому відповісти. Потопаю у його сіро-блакитних очах, хочу втекти, сховатися. Але куди? Від себе не втечеш. На обличчі з’являються непрохані слози безсилля. — Не плач, я не хотів тебе образити. Того вечора я спромоглася лише сказати “пробач” і втекла. Утікала додому, до сина, куди завгодно, лише якомога далі від того хлопчика, що пробудив у серці дорослої жінки те, що, здавалося, умepло вже давно.
Наступного дня не пішла на роботу, бо підхопила застуду. Нарешті прибрала вдома, приготувала вечерю. Пізно увечері дзвінок у двері. Відчиняю і на порозі бачу Олександра. — Пробач, що пізно… Хотів спитати, чи все гаразд, ти не відповідала на дзвінки, не з’явилася на роботі. Це тобі! — простягає невеликий пакет і квіти.
— Не варто було. — Варто. Я не знаю, що ти собі надумала, але, Іро, ти подобаєшся мені, і я… — Не треба, Олександре. Це мине, ти молодий, а я застара для тебе. Ти зустрінеш когось… — Не кажи так! Ти потрібна мені. Я люблю тебе, — говорить він, і в його очах з’являється щось досі не бачене… — Не проганяй мене, прошу.
Те зізнання мене спантеличило, зачепило заживе, але я мала бути сильною. Мовчки дивилася на нього, він підступив ближче, обхопив моє обличчя, а я вивернулася з його рук, і ті безсило повисли. Олександр пішов. З вікна я бачила, як він вийшов із під’їзду, чула, як грюкнули двері, а потім у моїй свідомості калейдоскопом пронеслися спогади: вечір, Андрій, “Нежени мене!”, бuте скло, кpoв, звук землі, що падає на тpyну. Дежавю! Я, не пам’ятаючи себе, у капцях вискочила надвір й побігла щодуху. — Стій! Не йди… Я люблю тебе. Відтоді моє життя стало іншим, бо я сама пробачила собі свій грiх чи, може, просто спокутувала його, повернувши Сашка… Я зуміла перебороти в собі комплекс різниці у віці.
Мій чоловік навчив мене любити, і я зрозуміла, що також заслуговую на щастя. Нині я безмежно щаслива, під моїм серцем б’ється ще одне маленьке сердечко нашої донечки, сестрички Богдана. І лише інколи, на самоті, я думаю, що могло би бути, якби тоді не вибігла за своїм коханим і не сказала: “Не йди…”
Ірина
