Я за собою слідкую, заробляю не більше від чоловіка, але в його закапелок не лізу, голова не болить…
Ідеальна дружина…
Та зараз…
Якось, перебираючи старі речі, я натрапила на листа з сердечками. То були речі чоловіка, тому мене ці сердечка просто вразили.
Справа в тому, що за всі двадцять три роки спільного життя це був антиромантик. От все, що пов’язане з якимись романтичними речами, оце все на початку шкали, а мій чоловік в протилежному, самісінькому кінці.
Що таке річниця весілля – це для нього табула раса.
Ми вперше зробили річницю на двадцять років!!! До того або «ще не кругла дата», «нема коли ходити по ресторанах», «ще на це гроші витрачай».
Коли на початку сімейного життя і це був перший рік, то святкування в ліжку з кавою – цілком нормально, то всі наступні роки ця дата взагалі ігнорувалася.
Якби у нього на роботі не було загальної традиції щодо дня Валентина, то й в цей день я б була без жодної квіточки.
Він не говорив віршами і не робив компліментів, слова кохання скінчилися ще до одруження.
Тобто, ви бачите яка це «романтична» людина.
І ось конверт.
Конверт з сердечками…
Звичайно, що я відкрила і просто ахнула…
Жінка, яка називається Інною. В таких фарбах та епітетах описує їхнє кохання, що, знаєте, аж завидки беруть.
І за рученьку вони ходили під зорями, і їхні ночі літні біля озера, і запах трав та квітів, розпеченим вечором…
Жінка писала. Що мій Віктор – єдине кохання всього її життя, що вона готова чекати вічність, коли він повернеться до неї.
Про те, чи він отак випадково, не одружений – ні слова.
Судячи з пожовклості листа, я припустила, що лист давній, але яким було моє здивування, коли під текстом була дата і це було на початку нашого сімейного життя, ми лиш три роки, як були разом…
Отже, двадцять років чоловік жив зі мною, але мріяв жити з іншою?
Я не стала крутити і домислювати, тому поставила лист перед ним.
– Що це, – здивувався він.
– Ти знаєш що, якщо тримав цього листа двадцять років, – не купилася я.
– Та нічого я не тримав, кинув в коробки і все.
– І все?
– І все, – байдуже каже він.
– А те, про що лист?
– А що з листом, – й далі байдуже каже він.
– Ти мав роман, Вікторе! І в той час, коли нашій доньці було лиш два роки!
– Ой, не перебільшуй. Це для мене нічого не означає.
– А тоді означало?
– Ні. Нічого не означало. І взагалі, що ти хочеш сказати? Витягла стару історію і я маю про неї згадати?
Він просто перевів на мене всі стрілки! Типу, що ти там витягла з закапелків, я нічого не знаю і знати не хочу.
Далі він почав запевняти, що йому цінна наша родина, що ми його сім’я і він не хоче нічого згадувати і міняти. Я маю теж забути цю дурницю і жити далі.
– Я тобі ніколи не зраджував, я тобі клянуся, – каже Віктор.
І от я не знаю, що я відчуваю. От не знаю.
З одного боку, ми не те, щоб погано живемо, хочеться, звичайно, краще, але ж… Але, на ті всі старання, що я приклала для цього шлюбу – це все якось отак мені мало відгукнутися?
Я просто як та вкладниця МMМ, яка вклалася та зібрала команду, але в результаті збанкрутіла.
Що мені тепер робити? Йти з родини тепер, коли пройшло стільки років – смішно, але й залишати це без уваги – теж не вихід. Чи є тут правильне рішення, яке примирить моє почуття гідності з реальністю?
Фото Ярослава Романюка.
