Я вже маю сорок три роки, то я вже звикла, я знаю, який він прийшов вже по тому, як він ключ в дверях повертає. Де треба розпитати, де треба помовчати.
А вона ж нічого не вміє, не знає, кілька місяців поживуть і він далі до мене вернеться, то нащо мені йому одяг то спаковувати, то розпаковувати?
Я б ще про дітей згадала, але наші діти вже виросли, слава Богу. Скільки мені прийшлося сил і праці вкласти в них – один Бог знає.
Та й жити на чоловікову зарплату було ой як нелегко. Він давав мені тільки на необхідне, бо в його родині було заведено, що тримає гроші чоловік. Та й свекруха мені казала в очі, що я ні копійки зверху від її сина не матиму і маю дякувати долі, що такий чоловік на мене увагу звернув.
Але я не жалілася, з усім справлялася. Правда, більше часу йшло на те аби зварити та прибрати, але зате все екологічно чисте, а не оті всі хімії.
Та й чого я на себе буду щось ліпити, коли я вже заміжня жінка і мати двох дітей? Дівчатам би вистачило грошей на одяг, а я вже й в старому походжу, бо куди мені йти – в магазин?
А останні роки вже дуже Олег був прискіпливий, на роботі щось завжди було і зарплату урізали.
Я сиділа вдома, Олег сказав аби мене в люди випустити, то треба купу грошей на одяг, а він звик, що все має бути вдома так, як йому треба – їжа, побут, чистий одяг.
Для Олега було дуже важливо, як його сприймають люди, тому я дуже старалася.
Але сталося таке, що вже на мене тінь кидало, адже я теж хочу аби про мене були гарної думки, що я віддана дружина і все у нас добре.
А тут почали доноситися до мене чутки, що Олега бачили з цією Мариною. Тобто, він всім людям її показує, а я тоді як маю почуватися і як поводитися?
Вибачте, але ми двадцять п’ять років разом, я звикла до всього і я Дружина, я – друг, я – поміч, я – допомога, і – порада. А так, то я хто виходить?
Та й ця жінка має зрозуміти, що він все одно вибере мене, хай і з часом, але вибере, бо я вже його добре за ці роки вивчила, то навіщо перед людьми грати комедії з тими переїздами і поверненнями.
І ось з такими думками я прийшла до неї.
Мене здивувало те, що вона мого віку.
Мене це навіть обурило.
Звичайно, що доглянута, усміхнена, щаслива, запросила на каву.
– Наталю, й в думках не було його забирати. Не переживай, я добре знаю, що ти дружина і так буде й надалі. Я нічого не хочу міняти, бо я щаслива з Олегом так.
– Ти щаслива?, – я вухам не вірила, адже я не була з ним щаслива…
– Так, він уважний, добрий, щедрий, дотепний…
Вона перелічувала добрих хвилин десять, який Олег не зі мною.
– Я не хочу й тебе обділяти, бо розумію, що ти робиш всю невдячну роботу, тому сама бачиш, не наполягала на якомусь шикарному ремонті чи одязі, все помірно аби й тобі вистачало.
І це помірно?
Я глянула на взуття в коридорі, на стос курток і плащів і кажу:
– Я поміряю? Ти ж не заперечуєш?
– Та ні, навіть тобі можу щось віддати, ти ж зі мною ділишся. Я хочу аби ми були в дружніх стосунках. Не люблю скандалів.
Я міряла її одяг, мені він пасував… Вона витягувала з шафи ще і ще, що їй було не потрібно. А я все клала в пакет, бо я для мене ці речі – нові і дорогі.
– Рада була тебе бачити, – відказала я, беручи важкі торби у руки.
– Заходь ще, у мене ще є, що тобі віддати.
– Дякую, – відказала я і пішла.
Тепер у мене буде в чому ходити на роботу, а там, може й ще щось мені віддасть.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
