Це було десь рік тому, прибігла Наталка і каже: «Позич мені 500 євро, бо чоловік їде до Німеччини, а там треба гроші мати з собою, мінімум 600 євро. А він там заробить, то я тобі віддам». Я, звичайно, знаю, що як позичиш комусь гроші – то завжди собі на проблеми. От знала, що так буде, але від рідної сестри хіба таке сподіваєшся? Звичайно, що позичила і ще кажу, не спіши віддавати, головне аби він в гаразді вернувся.
Та знаю я чого він туди їхав, надумали доньку одружувати, а то, знаєте, все в копієчку обходиться – від весільного букетика гостям до фотографа, все збирається в таку суму, що аж страшно. Знаю, бо сама доньку віддавала, то мала сильний клопіт. Та й, думаю, сестра як не як, треба допомогти, бо ми ж самі вже лишилися.
Правда, відтоді сестра почала до мене привозити сумку: то молоко, сметана та сир, то курку привезе, то яйця, зелень, домашні огірочки, помідори. А чому б не везти, якщо вона їздить та на базарі продає, бо ж готуються та копійку до копійки складають. А ще – я ж їй і допомагаю, як в село приїду: чи посадити, чи підгорнути та сіно погребти. Все роблю, бо я бачу, що то важко. Звичайно, що я кожних вихідних не їду, але раз чи два на місяць – то так і завжди так нароблюся, що спини та рук не чую.
Так от, їздила вона так та їздила, і мені, і на базар, і вже пройшов рік та приїхав Тарас. Я одразу не їхала до них, бо таке, людина з дороги, але минув вже другий тиждень, а Наталки ні слуху, ні духу. Мало того, вже й з сумкою до мене не йде. Я спеціально на базар ходила подивитися чи є, то жінок бачила і казали, що вона вже спродалася і поїхала додому.
Ну, думаю, що то за дивина? Щоб отак в момент сестру підмінили? Щось мусить бути. Та що тут думати – треба гроші віддавати, тому й така ситуація. Як знала, от як знала.
Їду я в село та усміхаюся та з Тарасом розціловуюся та вітаю з приїздом. Сестра все як завжди – ніяких змін не чую та не бачу, усміхається та розпитує. Покрутилися ми коло господарки та сіли за обід, бо ж приїхав то треба гарно почастувати. Частуємося, далі вже й їхати зібралася, то сестра мені сумку готує. Але за гроші – ні мур-мур.
Я не витримую і кажу:
– Буду вже честь знати та їду…
– Бувай здорова, – кажуть і все…
– То коли ви мені гроші віддасте, – не витримую.
– Та я ж тобі вже віддала, – каже сестра.
В мене очі, мов тарелі, вже переживаю чи я десь не викинула в тих торбах: «Коли таке було?» – питаю.
– Та я ж тобі цілий рік сумки возила, то й порахуй скільки тобі заплатила та ще й з відсотками, – каже сестра і не червоніє!
– Та я ж тобі помагаю з тою господаркою та й моє тут, батьківське, на якому ти робиш!
Як почали ми одна одній рахувати, то вже я її ту сумку кинула та поїхала додому. На весілля не піду і ніякого подарунка не дам – вже отак їм гроші подарувала! Як вона так могла вчинити? Ми ж родина!