Я вже й речі склала в коридорі, от тільки не знала куди мушу йти. Олена ж ходила домом, розносила тарілки і виделки на місця після обіду і, ніби не помічала того. Зрештою, вона все ж сказала, що ми мусимо побалакати.
Мені було трішки за 20 коли не стало мого чоловіка. Саме на світ син наш довгоочікуваний з’явився, а він його так і не побачив.
У той період мене підтримувала мама і я не знаю, як би я впоралась без неї. Я ледь навчилась жити без свого Ромки, як не стало і мами. Відтоді ми із сином все вдвох і вдвох.
Лиш коли я відзначила 50 ден народження, у моєму житті з’явився Вадим. Ми познайомились випадково: він був таксистом, а я саме запізнювалась на власне ж свято у кафе.
Коли Вадим покликав мене заміж я не вагалась навіть, адже він був доброю і відкритою людиною. Нас благословляли на шлюб його донька і мій син. Оленка мене одразу ж і мамою стала кликати, адже рідної ніколи і не знала.
У моїй квартирі син із сім’єю жити залишився, ну а я переїхала у дім Вадима. Олена ж на заробітки подалась швидко, тож ми із чоловіком лишились у його будинку вдвох.
П’ятнадцять років я прожила у щасливому шлюбі, хоч останні три і були надзвичайно важкими. Вадим балансував на межі життя і мені було і важко і гірко дивитись як згасає дорога людина.
Олена приїздила настільки часто, наскільки їй дозволяла робота. Вона все телефонувала, намагалась найняти мені помічницю, передавала гроші для того, аби я ні в чому не мала потреби. Та Вадим пішов від нас.
Я бачила, що діло йде до непоправного, тож набрала Олену попередила, а потім уже і сину сказала що мушу вертатись у свою квартиру, адже жила у домі чоловіка всі ці роки. Поруч із сином була й невістка і вона добре чула нашу розмову.
Не знаю, чи то син не поклав слухавку, а може то вони навмисно, та після синового “звісно, мамо” я почула лементіння невістки. Ох, чого тільки вона не говорила? Але основна думка була в тому, що терпіти мене у “своїй” квартирі вона наміру не має і якщо я повернусь, то вона забирає дітей і йде.
Я довго сиділа і дивилась в одну точку. Поволі пішла складати свої речі, адже скоро і Олена повинна була приїхати і я не мала бажання при ній пакувати 15 років щастя у чемодани.
Торби стояли в коридорі, я ходила із важкою головою, бо уявлення не мала як бути далі, адже повертатись у власну квартиру і руйнувати шлюб сина я не хотіла. Оленка ж спокійно ходила і розставляла посуд після поминального обіду, зрештою. вона все ж покликала мене на розмову:
— Мамо, я знаю, що у вас є своя квартира, там ваш син і онуки вас чекають, але я прошу вас дуже не сиротити мене втретє. Цей дім буде порожнім без вас, вашого світла і тепла. У мене нікого в світі крім вас і не залишилось. Я далеко, але обіцяю в усьому допомагати і приїздити часто. Тільки не залишайте мене, мамо.
Я й досі живу у нашому із Вадимом будинку. Вже й ходжу заледве, якби не помічниця, яку мені Оленка найняла, не знаю, як би й впоралась.
Син навідує, але не часто. Невістка ж добра, і мила, і люба у ті візити, і ніщо не виказує у ній, що має на умі озвучені колись слова і думки про мене.
А Оленка? Вона вийшла заміж за італійця і вже бавить донечку. За її добру душу і за те, що вона обігріла мою старість, Господь подарував їй щастя на яке й не сподівалась вона у свої 42.
Нема-нема і думаю я, як би жила і де б була, якби не донька мого Вадима?
