Терпіти не можу нічних дзвінків. Нормальні люди так пізно не турбують, якщо, звичайно, не трапилося щось надзвичайне. Тому я завжди здригаюся від нічних дзвінків і чекаю неприємних звісток.
Я вже провалювалася у сон, коли мелодія мобільника чоловіка розірвала тишу спальні. Чоловік зітхнув і взяв телефон.
– Номер незнайомий, – сказав він, кинувши на мене погляд через плече.
– Вимкни звук. Кому треба, вранці передзвонять, – пробурчала я і з головою пірнула під ковдру.
Телефон дзвонив та дзвонив. Я зітхнула і відкинула ковдру.
– Та відповідай, нарешті! – Попросила я, розуміючи, що заснути вже не вийде.
Чоловік довго слухав когось, потім сказав, що зранку виїжджає.
– Що? – Запитала я, остаточно прокинувшись. – Куди зібрався?
– Женьки не стало. Дружина його дзвонила, просила приїхати. Завтра вранці відпрошусь з роботи та поїду. Ой, Женю, Женю… Навіть ще не сорок… – Макс підвівся і пішов на кухню.
Рано вранці я провела чоловіка, поклавши з собою змінну сорочку та бритву. Женьку я ледь знала, тож із чоловіком не поїхала.
Я пила каву, плануючи, з чого розпочати свій день: із прибирання квартири чи з прання фіранок? Вихідних, як на практиці буває, у жінок немає. Вирішила, що не готуватиму. Три дні без їжі лише на користь підуть. У крайньому випадку, посмажу яєчню. А до повернення чоловіка приготую щось смачне.
Але моїм мріям не судилося збутися. Я лише встигла почистити зуби, як у двері подзвонили. Я подумала, що сусідка за чимось прийшла, і сміливо відчинила двері.
На порозі стояла моя свекруха, а за її спиною маячив другий її чоловік Іван.
– Ти, бачу, не рада? Ми тут були, вирішили зайти. Але якщо ти зайнята, то ми, мабуть, підемо, – кажучи це, Марія Василівна навіть не рушила з місця, продовжуючи вивчати моє обличчя.
Можна подумати, що вона колись попереджала нас про свій візит.
– Ні, що ви проходите, – сказала я, розтягнувши губи в посмішці і впускаючи їх у квартиру.
– Ми ненадовго, правда, Іване? – сказала Марія Василівна, скидаючи з плечей норкову шубу.
Іван віртуозно впіймав її на льоту, не давши впасти на підлогу.
– Не розувайтеся, я ще не прибирала сьогодні. Я завжди вам рада, Маріє Василівно. Ви добре виглядаєте, – сказала я якомога привітніше.
– А Максик де, на роботі? Сьогодні ж вихідний. Не береже він себе. Тобі також не завадило б знайти роботу. Тоді йому не довелося б працювати у вихідні. – У голосі свекрухи чувся не докор, а прямо звинувачення в моєїх лінощах.
– Я працюю, тільки вдома… – почала виправдовуватись я.
Можна було репетувати на весь голос, вона все одно не почула б мене. Тільки я намагалася пояснити, що зараз можна працювати в інтернеті та добре заробляти, як у неї наставала тимчасова глухота.
Свекруха прискіпливо окинула поглядом кімнату, помітивши і пилюку на шафі, і сорочку Макса, кинуту на стільці. Я забула її віднести до пральної машини.
– Ти купила нові фіранки? Красиві, але ті також були ще нічого. Ви живете на широку ногу, занадто багато витрачаєте. Новий диван купили? А що сталося зі старим? – Не чекаючи від мене відповіді, Марія Василівна сіла на диван, прислухаючись до своїх відчуттів. – Не надто світлий?
А ще кажуть, що із віком погіршується пам’ять. У моєї свекрухи вона тільки загострилася. Це ж треба, вона запам’ятала, які фіранки висіли в нашій квартирі кілька місяців тому.
Я залишила її насолоджуватися зручним диваном, а сама кинулася на кухню, згадуючи які продукти є в холодильнику. Просто чаю недостатньо. Я знала, вона дзвонитиме ввечері всім подругам і розповідатиме, що я погано її зустріла. А Максика, її єдиного синочка, зовсім не годую. Ну ні, не подарую їй такої розкоші.
Я відкрила холодильник. Так, овочі на салат є вже непогано. Дістала з морозильника шматок м’яса і поклала до мікрохвильової печі. А поки воно розморожується, затіяла швидкий бісквітний пиріг.
Сунула пиріг у духовку, м’ясо відбила і поклала на розпечену сковорідку і почала різати овочі на салат. По квартирі поплив запах свіжої випічки. Я чекала, що мама мого чоловіка одразу зайде на кухню… Даремно сподівалася.
Почувши зойк чи обурення, чи радості, я кинулася в кімнату, не уявляючи, що могло статися. Марія Василівна стояла біля шафки з посудом і тримала вазу, подаровано моєю бабусею.
– Це ж антикваріат! То так ти витрачаєш зароблені моїм сином гроші?! – Вигукнула вона і глянула на мене так, ніби побачила таргана.
Я квапливо розпочала розлогі пояснення, що це бабуся подарувала на згадку два місяці тому… Пиріг! Я метнулася на кухню, витягла з духовки пиріг, що якраз апетитно підрум’янився. Слава Богу, встигла.
Перевернула м’ясо, накрила швидко кришкою і зайнялася салатом.
Коли м’ясо було готове, я накрила стіл “гостьовими” тарілками та запросила гостей.
— Ми не їсти, а просто провідати вас, — сказала Марія Василівна, сідаючи за стіл.
Прискіпливий погляд її перекидався від тарілки з м’ясом до салатника, потім до апетитного пирога і знову до м’яса.
Іван взяв вилку і настроми на неї величенький шматок. Ножі я теж завбачливо поклала поряд з виделками, але Іван був чоловіком простим. Йому не до правил етикету. Він відкусив м’ясо і заплющив очі. Моя душа заспівала, збираючись злетіти до стелі від радості, що не дарма я тут скакала по кухні. На землю мене повернув крижаний голос свекрухи.
– Як ти можеш, Іване?! Та ж піст.
Іван поперхнувся і скривився, немов у роті у нього виявився не шматок ніжного м’яса, а отруйна жаба.
Я зі страхом оторопіла, злякавшись, що він зараз подавиться під осудливим поглядом дружини чи виплюне. Але Іван прожував і проковтнув м’ясо.
Від свідомлення, що я зробила фатальну помилку – зовсім забула про піст, – мене почало колошматити. Треба ж було так попасти?! Я взяла себе в руки, вирішивши гідно прийняти удар.
З винним виглядом я почала пояснювати, що Макс, мій коханий чоловік, її, свекрухи, єдиний син, обожнює приготоване мною м’ясо, тому в холодильнику завжди є вирізка. А в магазині поряд з нашим домом продається хіба хек. Не пригощати мені дорогих гостей хеком.
– Якби ви попередили заздалегідь, я встигла б купити рибу у фірмовому магазині, – засяяла я.
Іван тим часом доїдав м’ясо, поглядаючи на новий шматок.
– Покласти вам салату? – З милою усмішкою запитала я Марію Василівну, намагаючись виправити свою помилку.
Я похвалила себе, що хоч салат додумалася не заправляти майонезом чи сметаною. Свекруха його не їла.
Марія Василівна прихильно дозволила покласти на тарілку ложку салату. Вона підчепила виделкою шматочок огірка і обережно поклала його до рота.
“Ага, проковтнула!” – вигукнула я, похваливши себе, що не забула додати в салат сік лимона. Тепер у мами чоловіка не буде приводу прочитати мені нотацію, що за стільки років нашого шлюбу з її сином я так і не навчилася правильно готувати салат. О диво! Вона промовчала!
Надихнувшись мовчанням дружини Іван простягнув руку з вилкою до наступного шматка м’яса, але був зупинений її зневажливим поглядом і різким окриком. Іван поклав виделку на стіл, не в силах відвести очей від жаданого м’яса. Мені стало його шкода.
Батько мого чоловіка не витримав залізного характеру дружини і втік від неї, коли Максові було вісім років. Кілька років тому, на ювілеї подруги, Марія Василівна зустріла Івана, своє перше кохання, який на той момент став удівцем, і вийшла за нього заміж.
Я встала з-за столу і увімкнула чайник, порізала пиріг, що чудово виріс. Потім виставила на стіл найкрасивіші чашки – подарунок моєї мами на наше зі Максом весілля. Найкрасивіший шматок я поклала Марії Василівні.
– Минулого разу я забула додати в пиріг корицю, пам’ятаєте? Спробуйте тепер. Ви точно помітите різницю, – з милою посмішкою нахабно збрехала я.
Минулого разу свекруха переконувала мене, що кориці треба було покласти якомога більше.
– Так? – Запитала Марія Василівна, піднявши на мене здивовані очі.
Іван, помітивши, що дружина відволіклася, відразу схопив шматок м’яса і почав швидко ковтати його, майже не жуючи.
Чайник клацнув, і я пішла розливати в чашки міцний свіжозаварений чай. Свекруха обдарувала мене пронизливим поглядом.
– Що, надто гарячий? Розбавити? – Тут же я схопилася за графином з холодною кип’яченою водою.
– Чорний чай шкідливий для здоров’я. Невже ти не знаєш? – Роздратовано протараторила вона, дивлячись на мене, як на нерозумну дитину.
– У піст? – Наївно запитала я.
Вона окинула мене крижаним поглядом.
Іван підніс до рота виделку з м’ясом, але свекруха перехопила його руку.
– Досить, Іване. У тебе і так високий холестерин. Поклади йому пирога. Сподіваюся, від нього не буде печії, – пробурчала Марія Василівна.
Іван з тугою глянув на м’ясо. Я поставила перед ним тарілочку з добрячим шматком пирога.
– Маріє Василівно, я зараз заварю зеленого чаю, – сказала я, схопилася зі стільця, підскочила до шафи і дістала упаковку з пакетиками зеленого чаю.
– Ти збираєшся мене отруїти? Чай у пакетиках не можна пити. Там же суцільний пластик, – скривилася вона. – Сядь! Не варто турбуватися, одна чашка чорного чаю нічого поганого мені не заподіє, сподіваюсь.
Свекруха відпила з чашки і навіть не скривилася, на мій щирий подив.
Вони з Іваном пили чай, а я сиділа, боячись поворухнутись і зробити знову щось не так. Зрештою, Марія Василівна відставила порожню чашку. Її щоки налилися рум’янцем, настрій явно покращився.
– А де ж Максик? – спитала вона, милостиво глянувши на мене. – Давно пора йому бути вдома.
Чому вона дорослого чоловіка називала зменшувально-пестливим ім’ям, для мене завжди було загадкою. Макс цього, до речі, дуже не любив. Якщо ви помітили, мене вона взагалі не називала по імені.
– А хіба я не сказала? Він поїхав на похорон. Не стало його інститутського друга. Вдова вночі зателефонувала та просила приїхати. Макс повернеться післязавтра.
– Так? Значить, я пропустила повз вуха. Жаль, – сказала свекруха, підібгавши губи.
Я не зрозуміла, було їй шкода, що вона не застала сина вдома, чи що так недоречно не стало його друга. Ми помовчали кожен про своє.
– Ну що ж, не будемо відволікати тебе від справ. Іване, нам час, – сказала свекруха, не рухаючись із місця.
Відволікати від справ? Я б краще перемила вікна, підлогу в квартирі та сходи в під’їзді, ніж носитися по квартирі в бажанні догодити, а вона навіть цього не помітила.
– Ну, що ви, які справи. Я завжди рада вам, Маріє Василівно, – ангельським голосом заспівала я, зрадівши, що реаліті-шоу «Свекруха нагрянула в гості без попередження» добігло кінця.
Марія Василівна встала з-за столу і подивилася на чоловіка. Мені здалося, що вона зараз скомандує: “До ноги!” Але Іванові вистачило одного погляду.
– Коли Максик повернеться, передай йому, що ми заходили. – Свекруха окинула поглядом стіл із майже не їденою їжею.
– Марічко! – покликав Іван вже з передпокою, тримаючи напоготові її шубу.
Марія Василівна довго одягалася, потім ми довго прощалися у дверях.
– І все ж таки м’ясо в піст не потрібно готувати. – Марія Василівна поставила жирну крапку наприкінці свого візиту.
Я ніколи раніше не помічала її схильності до релігійності. Ми дружно поцілували повітря біля вух один одного. З Іваном ми обмінялися співчутливими поглядами.
Я зачинила двері, повернулася до кімнати і без крапельки сили гепнулася на новий диван. Хочеш насмішити Бога, розкажи йому про свої плани, як то кажуть.
Потім прибрала зі столу, зітхала над м’ясом і пошкодувала, що Макса немає вдома, перемила посуд і взялася за прибирання квартири. До наступного візиту свекрухи можна спокійно жити.
За два дні Макс повернувся з похорону. Як же я скучила за ним!
– Ти погано виглядаеш. Багато працювала? – Запитав він, розповівши про похорон.
– Так, – чесно зізналася я. – Твоя мама приїжджала та шкодувала, що тебе не застала.
– І як все пройшло? – чоловік запитав так, ніби говорив не про власну маму, а про англійську королеву.
– Прекрасно. Ми розійшлися дуже задоволені одна одною, – відповіла я з абсолютно невинною усмішкою.
Чоловік недовірливо глянув на мене. Насправді мені було шкода, що він не бачив цього цирку. Але мама є мама, я ніколи не скаржилася на неї, розуміючи, що мені дістався чудовий чоловік, у цьому теж була її заслуга. А що вона вважала мене не гідною свого сина, то в цьому теж була частка правди. Ми одружені шість років, а дітей у нас не було.
Ми повечеряли м’ясом із картоплею. Як не дивно, минулого разу воно вийшло кращим та ніжнішим. Потім пили міцний чорний чай.
– Маму ти теж годувала м’ясом? І що? Їла? – Запитав Макс.
– Ні, звичайно, – зітхнула я. – Але Іван відірвався на повну.
Чоловік відкинувся на спинку стільця і весело засміявся.
Як я його люблю! Ось хто мене розуміє, то це він. Заради нього я навіть готова терпіти його маму кожних вихідних.
Загалом я була вдячна їй за сина і прощала її нелюбов до мене. Адже я, якщо чесно, теж не подарунок. Головне, що між нами зі Максом панували мир та розуміння.