Коли я це почула, то одразу подумала: «Невже наші жінки аж так себе не цінують?». Бо кому при тверезій пам’яті та при доброму здоров’ї знадобиться мій Степан? А, коли почула до кого він стелиться, то аж засміялася – на більше він не міг і розраховувати.
Знаєте, напевно, то найбільший камінь в город шлюбу – перестати поважати один одного. можна любити чи ні, але якщо вже нема поваги – все.
За що мені чоловіка поважати, адже саме через нього я й подалася на заробітки. Бачте, взяв дітям квартиру в кредит в іноземній валюті і, коли вона виросла до небес, а ні його зарплата, ні його калими, не покривали й половини потрібного, сказав мені:
– Лідо, їдь за кордон, ти й так дома сидиш, а я вже не потягну і родину і квартиру. Он жінки працюють і ти зможеш.
Я то зможу, але який ти чоловік, коли не сам їдеш, а мене відправляєш?
Мені було тоді сорок три роки, як і йому і я ні краплі не пожаліла, що побачила інший світ.
Коли ж я повернулася через кілька років, то тріщина в наших стосунках продовжувалася: мене зустрів чоловік з пивним черевцем, вже лисіючий, ну геть не такий як за кордоном. Ще й грошима моїми не дуже вдало розпоряджався.
Я тоді вирішила, що мої гроші і мені їх тримати, а він ще й образився:
– Як я заробляв, то все тобі віддавав, а ти мені не довіряєш?
– А що тобі довіряти? Свої гроші сам собі й тримай, а мої будуть моїми.
Ну геть він мені здався іншим, ніж я його собі пам’ятала… І мені цей чоловік не подобався.
Я собі поїхала назад і мені почали доносити, що мій Степан геть берега пустився – почав до місцевої гультіпаки Вальки заглядати.
Тут мені вже стало соромно. Як це так? що люди в селі та про мене подумають? Я тоді йому подзвонила та й кажу:
– Ти там геть з дуба рухнув? Ти до кого лазиш? То приємнішої жінки нема, лиш вона? І то все перед людьми!
Ти діти маєш!
– Які діти? Наші в місті і їм лиш грошей треба, а мені треба допомоги. От і просив її то в городі поробити, то поприбирати, а ти вже язиком плещеш. Сама приїдь, раз така справа.
– Та певно! Я тобі не служниця!
Я одразу всім роти закрила, що то вона йому допомагає, а він їй платить.
Йшов час, як мені знову кажуть – Валька твереза та до Семена тепер не просто сама шастає, а з дітьми! А їх у неї троє!!! І то й сама не знає від кого!
А я ж колись ту Вальку жаліла, бо вона не від доброго життя така стала. То чоловік у неї такий попався та її привчив, а тепер вона вже сама рада старатися. Чоловіка давно не стало, а вона отак то по людях робить, то якісь виплати отримує і гуляє. І мій Степан в те лізе. Ну що за…
Я тоді йому дзвоню:
– Забирайся мені з хати, як ти до неї ходиш!
– Та з радістю, – каже він, – Але хата така ж моя як і твоя.
– Та дітям нашим буде, але як ти її будеш до нас водити, то я не знаю, що тобі зроблю!
Я вирішила маму свою поселити у нас, щоб Семен не водив ту Вальку. А сама вже купую квитки назад додому. Я прилетіла на всіх вітрах, як то кажуть. Вдома мене мама чекала і наче все було чисто і нічого не пропало, крім речей Семена.
Я тоді йду до Вальки… і очі забула…
Та похилена хата, яку я пам’ятаю світила новими вікнами, не було того вічного крику, що завжди там був від гультіпак.
Зайшла і теж обімліла – всюди чисто, свіжі стіни і підлога, меблі, хоч і старі, але все так акуратно. Вийшов Семен і здивувався, що мене бачить.
– Ти чого приїхала?,- питає.
– Як чого? Щоб папери всі оформити.
І чоловік мій якийсь підтягнутий став, а Валька… Виявляється, вона без чарки й гарна жінка. Наче голубки, аж я здивувалася.
А діти ж у неї малі. То до хати та Семену таткають!
– Ну ти, чоловіче, геть клепку втратив! Рідних дітей кидаєш, а чужих будеш годувати?
Плюнула і пішла геть.
Та не треба мені того Семена, не треба. Лиш отака несправедливість мене гризе – сам мене відправив на чужину від дітей, а сам буде чужим дітям все давати. Хоч, що він може дати? Думаю, так само Вальку відправить на заробітки.
Фото Ярослава Романюка.
