І от вирішила я, що буду здавати квартиру студентці, щоб дівчина була порядна і охайна. Оренду призначила не велику, головне, щоб хтось та й згодився.
Аню я сподобала собі одразу, бо вже з зовнішнього вигляду було зрозуміло, що в дівчини зовсім не гульки в голові. В окулярах, коса до пояса, скоромний одяг. Як я колись, коли тільки вступала вчитися.
Аж мені серце защеміло, що так швидко моє життя промайнуло.
Але почали ми жити і я зрозуміла, що ми й маємо спільні захоплення і вечорами могли годинами говорити про книги, пити чай і просто мовчати.
Десь на другий рік, я почала помічати, що Аня якось змінилася. Спочатку вона була дуже щаслива, майже пурхала і усміхалася від якихось своїх думок. Всі ознаки закоханості на лице.
Далі приносила букети квітів і просто не виходила з кімнати. Я зробила висновок, що у них все серйозно.
Закралася думка, що прийдеться шукати нову квартирантку, а так не хочеться відпускати Аню зі свого життя.
Звичайно, що я бажала їй тільки найкращого, але чомусь мої думки не мали чудодійної сили і скоро Аня почала ходити дуже сумна, а одного дня вразила мене наступними словами:
– Ганно Пилипівно, будьте, будь ласка, моєю свекрухою!
Я дуже здивувалася, але дівчина пояснила: вона зізналася батькові, що зустрічається з хлопцем, а той сказав, що приїде знайомитися з його батьками.
– А він мене покинув, розумієте, – хлипала Аня, – А тато вже завтра буде тут… От я й сказала, що ми одружилися і ви моя свекруха.
Я погодилася їй допомогти і попросила Аню розказати, що за людина її батько, що полюбляє, де працює, чим захоплюється.
Виявилося, що Іван Петрович на пенсії, все життя пропрацював в полі на комбайні, любить сільську працю найбільше, а після того, як не стало дружини, то сам дав раду трьом дітям.
– Тато мене малесеньку сам виховав, казав, що не хоче аби його дітей якась чужа жінка няньчила, та й хто б пішов з молодих на таку малу дитину? От трохи старший брат з сестрою, але більше тато мене виховував.
Знаєте, я вже була найкращої думки про такого чоловіка, а, коли ми познайомилися, то я зрозуміла, що то такий само чудовий чоловік, як і мій Петро.
Ми проговорили весь вечір і я наполягла аби він у нас переночував.
Коли зранку я готувала для всіх сніданок, то почувалася так, як колись з Петром, живою і потрібною.
Іван поїхав, Аня була щаслива, що все так сталося, а я ходила сумна. Для кого я те життя живу і для чого? От людина дітей на ноги поставила і вже має виправдання, а я що?
Аня помітила, що за мною щось не так і почала допитуватися, от я їй і розказала, що самотність мене таки наздожене.
– От ти заміж вийдеш і поїдеш, а я що робитиму?, – кажу я їй.
– Слухайте, – каже вона мені, – татові вічно потрібні руки до господарки, то як захочете, то до нас приїжджайте.
Звичайно, то було сказане з ввічливості, я це добре розуміла.
За якийсь час Аня таки вийшла заміж за коханого і мене запросила на весілля. Свято було просто чудове і я тішилася за неї, як за власну доньку.
Коли ж почалися танці, то Іван мене запросив і ми танцювали, говорили, сміялися і плакали.
– Знаєте, Ганно, я дуже радий, що ви не моя сваха, – сказав він мені.
– Чого ви так кажете, – зашарілася я.
– Бо я хочу аби ви вийшли за мене заміж. Я пів життя жінок цурався, думав, що не знайду більше таку, як моя Марія. А тепер бачу, що є така ж прекрасна людина.
Тепер я живу в селі, чаюю в саду і бавлю онука… Я щаслива.
Фото Ярослава Романюка.
Автор Ксеня Ропота.
