В наш час такого не було, ми всі змалку знали, що тебе мають люди похвалити. Так мені казали і так я своїм дітям казала:
– Не хвалися – хай тебе люди похвалять!
А тут мені донька заявила, що я її ніколи за життя не хвалила і не цінувала і тому вона тепер в хворобі. Далі говорила якісь новомодні слова, що я нічого не зрозуміла.
Далі вже почала таке плести, що я її спитала чи вона твереза, бо то ні на яку голову не налазить!
– Я старалася оцінки гарні мати, щоб ти мене хвалила за табель з п’ятірками! Я молодших бавила аби ти мене похвалила! Я все робила аби ти хоч раз мені сказала добре слово, а ти цього навіть не помічала!
Я таких розмов просто не розумію. До чого це, люди добрі? То хіба вона для мене вчилася? Та для себе аби знання були і щоб робота гарна була. То я ще мала її хвалити? Та в мене й часу на ці похвальби не було. Не те, що зараз дитина накарлюкала щось і вже батьки те на холодильник вішають, як не знати який шедевр. Ще й хваляться і не стидаються гостям показувати. Та де в мене таке було.
А що за молодшими дивилася – то її обов’язок, як старшої сестри! А хто мав, перепрошую, дивитися? Та всі зранку до вечора були на роботі!
Я їй все казала:
– Марто, ти старша і ти маєш за сестер відповідати! Вони нашкодили, а ти будеш мені мати!
А як інакше? Людина має мати обов’язки і тоді вона виростає людиною і має якусь уяву про життя! Чи мала зранку до ночі вії малювати як тепер?
Знаєте, я вже собі на старості літ думала, що хоч вона мене не підвела, адже й робота у неї гарна, й сестер до себе взяла на роботу, щоб і вони трохи заробили. І діти у неї та й чоловік непоганий.
Я вже собі надумала на старість з нею жити, бо у них велика трикімнатна квартира, діти роз’їдуться, а я поїду до неї, а свою квартиру дам комусь з онуків, з її онуків. То чим не поганий варіант? А вона мені що? Заслабала!
– Ти чим думала?, – питаю я її, – Дотягнути до останнього, а тепер всю родину отак підставити? Що то всі мають тобі скидатися грошима, бо ти, бач, не могла за собою впильнувати! Ти мала дитина?
І вже по квартирі та по всьому! Я її чоловіка прекрасно розумію – продати квартиру і не знати чи буде якийсь шанс, а потім як далі жити?
І знаєте, що вона зробила? Так! Подала на розлучення!
– Ти думай трохи, – кажу я їй, – Ти з чим рідних залишиш? Хто про тебе слово добре скаже?
А вона трубку кинула і вже більше року зі мною не говорить!
Більше того – з роботи звільнилася, а за нею й молодші доньки мусили піти, бо їм сказали, що вони некомпетентні! П’ять років були працівники, а тепер вже розучилися працювати? А все через Марту! Бо вони могли її щось спитати. А тепер вона ні з ким не говорить, то кого будуть питати?
Мартині доньки зі мною так через зуби спілкуються, тому я знаю, що вона наче пішла на поправку. Але ніхто ніякої гарантії не дає…
Я вже мушу думати до кого з молодших доньок переїду жити, бо ж Марта чи в якоїсь подруги, чи в гуртожитку.
Але ні Іруся, ні Олеся нічого не кажуть і мовчать. Я їм прямо кажу:
Читайте також: Після слів чоловіка я оніміла. Подумати лишень так перекрутити все аби прикрити сусідку! Але ми з сином цього так не подаруємо!
– Діти, я задурно не хочу, я віддам онукам вашим квартиру, мені лиш треба на старість мати якусь підтримку!
Всі мовчать і ще кажуть, що у них діти малі і нехай я Мартиних доньок беру до себе жити з Мартою.
Ну, в мене місця й так мало, але ж я мама, то я згодна.
Але просто не може моє серце материнське бачити Марту в такому стані… Мені здається, що я не витримаю цього всього, тим більше, що за нею, може, ще й наглядати потрібно. І що мене тепер дорослу доньку доглядати? Та я вже здоров’я не маю!
Фото Ярослава Романюка.
