– Що ти так це попускаєш? Має твій Павло когось, а ти й рада?
– Як когось? У нас же онуки!
– Господи, ти як нинішня! Сама не знаєш, що може в голову зайти чоловікові в п’ятдесят років?
І як мені ту думку в голову поселила, то я вже й спати не можу. А дійсно! Що то я собі думала, що вже все у нас позаду, бо ж діти великі, двоє онуків, то можна й розслабитися. І що тепер робити? Це ж як зізнатися в такому дітям? Що люди скажуть?
А у нас на носі якраз ювілей, то як перед ним розходитися, бо ж уже гості не те, щоб попереджені, але вже мені всі казали, що будуть на святі: мої батьки та Павлові, куми, діти, родина близька і дальня. А тут на тобі, сюрприз…
Звичайно, відтоді я почала до чоловіка придивлятися і бачу, що він геть не чує, те, що я йому кажу, думками десь дуже далеко, тільки угукає і в телефон дивиться. Я теж заглянула в його телефон і побачила там абонента під назвою «Котик». Проридала в подруги на плечі добру годину, але так і не знала, що ж робити далі.
Вирішила теж бути холодною і не розмовляти з ним, але Павло теж нічого не помітив, перестала готувати його улюблені страви, а він наче й не відчуває, що їсть – все на один смак, тоді я перестала взагалі з ним зустрічатися в квартирі і не заходила на кухню, коли він приходив.
Але чоловік наче зітхнув з полегкістю і не помічав мого настрою.
Але я не витримала перша, бо через два тижні мав бути вже ювілей і треба було щось вирішувати з рестораном і гостями.
– Я тобі повністю довіряю, – відказав байдуже Павло, – Ти все робиш завжди добре, тому все на твій розсуд. Запрошуй тих, кого й завжди.
Довго думати не було коли, тому вирішила, що все зроблю після застілля, щоб не псувати людям радість. Чоловік знову поїхав у «відрядження» і я залишилася зі своїми думками сама.
Одна подруга розраджувала і добряче перемивала кістки Павлові, описувала всі його негативні якості зовнішності і характеру та казала, що навіть в п’ятдесят років я звільнюся від цього субчика і то вже треба Богові свічки в церкві в подяку ставити.
– Я тоді ще тобі казала аби ти заміж не виходила за того коротуна, а ти мені не вірила. А тепер хто на нього рота роззявив, я не розумію.
– Але ж я з ним живу, – трохи вже й мене заділи слова подруги.
– Ну ти… Просто надто добра людина і тепер ти від нього звільнишся.
І ось настав день ювілею, зібралися гості, принесли квіти, подарунки, вітають нас, немов молодят і я на мить забула, який то поруч зі мною чоловік стоїть!
Все пройшло дуже добре, ми посиділи десь дві години в ресторані, як тут Павло каже:
– А тепер застілля переноситься в одне місце. Це подарунок для моєї найкращої в світі дружини.
На цих словах я розплакалася, бо як це отак говорити в очі одне, а в самого стосунки з якимось котиком?
Він викликав таксі для гостей, попросив офіціантів дещо загорнути нам в дорогу і ми поїхали за місто. Ну, давно я не виїжджала за місто, бо все робота та справи. Гарно так, подумала, що ми просто їдемо в якусь колибу, як ні, повертаємо ми в присілок і під’їжджаємо до … будинку.
– Людочко, – каже мені Павло, – то тепер наш будинок. З річницею тебе, кохана!
Я втратила дар мови і поки гості витягували з машин наїдки і розставляли на столах, я все таки спитала чоловіка:
– Хто така «котик»?
– Що?
– Котик в тебе в телефоні?!
– А, то прораб, він цей будинок зводив і все робив в середині. Андрій Котик.
Звичайно, що я передзвонила за цим номером і мені відповів цей чоловік, я зробила вигляд, що хочу подякувати за гарний будинок, ну, щоб Павло не думав, що я його сильно приревнувала.
А то подрузі думаю добряче виписати! Так мене накрутила, що я мало не втратила чоловіка і цей чудовий будинок!
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
