На поріг мене навіть не впустила і з пів слова обрубала:
– Ми нічого не знаємо і знати не хочемо, Сергійчик нам все розказав!
Йшла додому, а щоки просто горіли, здавалося, що всі на мене дивляться і знають, знають, що щойно мені сказали в обличчя, знають, що вдома мене чекає донька, яка все ще надіється, що її коханий Сергій таки одумається.
Віта кинулася мені на зустріч, як тільки я відчинила двері і все зрозуміла без слів.
– Доню, все буде добре. Ми виховаємо цю дитину, чого б нам це не коштувало, – сказала я.
Чоловік мій теж вийшов і на моїх словах розвернувся і гримнув дверима – йому було нестерпно, що його доньку отак відкидають.
Що було далі – самі знаєте: довгі безсонні ночі, коли думалося і передумувалося, коли сто разів хотіла прийти до Зінаїди Павлівни і просити піти хоч глянути на наше янголятко, його ж було неможливо не полюбити.
Чула як такими ж довгими ночами не спала і донька, вона теж ховала своє почуття і так само не розуміла, як можна відректися від кохання, від планів, від неї, від дитини.
Я не знаю, як ми то все пройшли, коли бавили ночами дитину, бо у Віти була сесія, коли у неї екзамени, а ми брали відгули чи відпустку.
Ми якось так навчилися жити без примарного зятя, що нагадалися лиш тоді, коли дитина почала питати, де її тато.
– А де мій тато?, – спитав якось Макарчик.
– Твій тато далеко, – сказала я, бо не знала, що казала йому донька.
Далі на сімейній нараді вирішили, що батько буде далеко за кордоном і надсилатиме малому подарунки на його день народження.
Ми грали роль, як хтось приносить пакунок від тата, хоч ми самі той пакунок купували, загортали і так згадували Сергійка.
А Сергійко чкурнув в столицю і там робив собі кар’єру, як хвалилася усім Зінаїда Павлівна. Там і одружився вдало на якісь доньці чиновника і вже до нас в місто не приїздив.
Я впевнена, що Зінаїда Павлівна бачила нашого хлопчика, але й впевнена в тому, що вона нічого про нього не розказувала Сергійкові, робила вигляд, що дитина чиясь, божа так би мовити, якось так сталося.
Бог дав Віті другий шанс, коли Макарчик вже мав дев’ять років і ми вирішили, що дитина буде жити з нами аби не псувати взаємини між Вітою і її новим чоловіком Денисом.
– Ні в якому разі, – сказала Віта, – Якщо він не прийме мою дитину, то як далі ми житимемо?
Тоді я й почала ходити в церкву – все молилася аби Бог навернув нового зятя, щоб той полюбив мого маленького хлопчика, як свого. І Бог почув мої молитви! Я не знаю чи був би кращим батьком Сергій, яким є для Макарчика Денис: футбол грають, на річку ходять, з сестричкою маленькою гуляють. Я й не натішуся, що у моєї донечки все так добре склалося.
Я дуже рада, що вона щаслива і не перестаю ходити в храм та дякувати Богові.
Там я й зустріла її…
Вся в чорному, сумна жінка… Й не впізнаєш в ній ту пихату жінку, яка так себе повела. Сестриці сказали, що молиться за упокій Сергія… Отже, його не стало так рано. Що ж… Для мене це не привід для емоцій, бо його ніколи не було у нашому житті.
– Віро, – якось почула її голос в свою адресу, – Віро, я хочу…
Я тільки пришвидшила ходьбу і ні разу не оглянулася.
Фото Ярослава Романюка.
