У мене є власна родина, чоловік і син, ми разом п’ятнадцять років і не скажу, що все у нас чудово, але ж живемо. Мені б хотілося і, щоб чоловік більше грошей заробляв, син кращі оцінки приносив… але марно…
Маю те, що маю.
А що я? Та по всякому: то кинуся на дієту, то кинуся в магазин за більшим розміром. То блондинка, то брюнетка… То взагалі хвіст заплету та так ходжу.
Якби мене спитали чи живу я повноцінним життям, радію кожному дню і роблю світ щасливішим – ні!
Ледве встаю на роботу зранку, день отак просиджу на роботі, зазираю до телефону, далі магазин та приготування вечері. Добре, коли не телефонує керівничка за синові «успіхи», а ще краще, коли чоловік обертається на свій бік та хропе.
Час для себе – це, коли я готую і краєм ока дивлюся серіал. От і весь час для себе.
І в цей період зустрічаю я товариша зі студентських років. Що то були за часи! Походи, пісні під гітару в гуртожитському коридорі, прогуляні пари…
І отак слово поза слово і ми перейшли до особистого.
Виявилося, що в Тараса теж в родині не все слава Богу:
– Дружина дуже змінилася і я вже в ній не впізнаю ту жінку, яку я любив…
– Та ще би! Попробуй дітей на світ привести, доглянути, а потім ще й щодня за вами глядіти та в ваші проблеми вникати – де ж тут ти будеш?, – випалила я наче й в захист дружини Тараса, але висловила те, що мене саму болить.
А далі я йому порадила таку дрібничку, але яку б сама хотіла. Кажу:
– А ти сьогодні скажи їй, що забереш її з роботи. А сам візьми дітей, заїдь за нею і десь повечеряйте за містом або в піцерії, де є дитяча кімната. І вона відпочине, і ви будете ситі.
Отак ми розійшлися і я занурилася у власні будні. Аж тут пише мені Тарас: «Дякую! Жінка щаслива як ніколи!».
Ну я йому й сказала, що було б добре, якби він продовжив цю практику, бо не так важко купити щось на вечерю і приготували поїсти, хоч елементарне, але вже дружині легше.
Зазначу, що в моїй родині все було без змін.
Переписки з Тарасом стали все частіші і якось він мене запросив йому допомогти – дружині вирішив купити прикрасу і не знав яку саме.
– Та вона сама не знає, що хоче, – почав він відповідати, коли я почала його питати, що вона любить.
Не знав, ні улюбленого кольору, ні одяг, який носить, ні квіти, які садить, ні прикраси, які любить.
Порадила просто подарувати сертифікат і вона собі купить те, що їй треба. Але сертифікат в магазин з косметикою чи одягом, чи салон краси…
І отак мені Тарас писав, ми зустрічалися і говорили.
З часом, його стосунки з дружиною покращувалися, а мої чомусь навпаки, погіршувалися!
Я перестала замовчувати своє невдоволення і почала говорити в очі, що мені не подобається. Дивно, але таке просте зауваження, що я втомилася бути їм за прибиральницю викликало просто неймовірний спротив. Мовляв, а що я тоді робитиму і для чого тоді йому дружина.
– Якщо ти не хочеш нічого робити по дому, то нащо ти мені взагалі задалася?, – каже мені чоловік.
– І я себе питаю нащо ти мені здався, якщо ти нічого для мене не робиш!, – відрізала я.
Я не розумію, що взагалі відбувається. Все, що я радила Тарасові – він зробив і зараз у нього все йде до ладу, а я відверто кажу, що мені не подобається, але ніхто не звертає на мене увагу. Чому так?
Я теж хочу, що за мене переживали, турбувалися, піклувалися… Я ж всі ці роки тільки те й робила, що працювала для чоловіка і сина. Чому вони не хочуть нічого зробити для мене, ба більше того, ще й обурюються, що я посміла щось у них просити!
Фото Ярослава Романюка.
