Тепер я шкодую, що моя Маринка росла «безпроблемною» дитиною, тихою і врівноваженою, вдома сиділа і книжки читала. Сама вступила на державну форму навчання і я тому несказанно тішилася, бо ростила її сама, батько Маринки нас покинув і не давався більше чути.
Ми не були офіційно одружені, тому невелика допомога від держави, як матері-одиначці мені тоді дуже допомогла. Пробувала ще не раз будувати нові стосунки, але все якось не складалося: то чоловіки хотіли аби я Маринку віддала батькам на виховання, то були такі, що хотіли аби я їх на руках носила. На їхньому фоні моя донька видавалася моїм найбільшим скарбом і навіщо було її на когось міняти.
І ось мій скарб знайшов собі хлопця з непростої родини. Це я вже потім дізналася, що то за парафія, а тоді лиш раділа, що моя донька знайшла своє щастя. Бігала вона радісно і все щебетала, який її Володимир чудовий і прекрасний, як його батьки до неї прихилилися і раді, що у Маринки до Володі не було ніяких стосунків.
– Доню, то коли весілля?, – питаю я її, – Щоб я встигла й собі щось купити і тобі на подарунок зібрати?
– Мамо, розумієш. Вони кажуть, що ти не маєш бути присутня в церкві, бо ти неодружена з мої батьком…
– Що? Ти жартуєш?
– Ні, вони так сказали. Кажуть, що ти можеш бути на весіллі як гостя, але краще б ти перед їхніми друзями не говорила, що ти неодружена.
– Доню? Це що таке? Ми це вже давно пройшли!
– Мамо, що тобі важко чи що? вони дуже хороші і я хочу з ними жити в мирі і спокої. Тим більше, що вони нам і весілля роблять і житло подарують. Ми потім з Володею до тебе заскочимо.
І заскакувала, розказувати, як її нові «мама і тато» про неї турбуються, які вони прекрасні і чудесні. Бувало таке, що вона тижнями не телефонувала.
– Мамо, у мене все добре, того й не телефоную. Та й чого буду дзвонити, у мене тепер своє життя, а у тебе – своє.
Я лиш ротом повітря хапала. Я її ростила. Я! і тепер ось, мамо, роби собі, що хочеш, бо тут є кращі мама і тато, вони все для мене роблять, чого ти і за сто років мені не даси.
Якось вона зателефонувала, що при надії і її «мама і тато» дуже раді і вже купують для малюка речі, колиску, коляску.
– Коли я тебе побачу?, – питаю її я.
– Та я до тебе якось забіжу, – сказала донька і поклала слухавку.
А потім і справді прибігла серед ночі.
Виявилося, що Володя й справді чудесний і прекрасний, але має запальний характер – так про це казала «мама Оля» і головне його в усьому слухатися і тоді все у них буде просто чудово. Моя донька не розуміла, що вона має на увазі, бо вона завжди Володю слухала. От сказали від мами відмовитися – ось, прошу.
А потім Володя якось почув як вона по телефону з однокурсником розмовляє. Вже потім просив пробачення і клявся, що таке більше не повториться, головне, щоб вона більше ніколи з іншими не розмовляла і тоді у них все буде просто чудово.
Маринка так і робила, але десь через місяць їй зателефонував керівник дипломної і знову те саме.
Свекри зателефонували сказати, що Маринка пішла в матір і вони всіма силами намагалися її зі шляху кривого перетягнути на рівний, але вже надто сильно я доньку зіпсувала. Сказали, що дитина теж піде в нашу породу. Ми тільки схрестили пальці, дуже сподіваємося.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
