Я з порогу зрозуміла, що щось не так. Знаєте, коли заходиш у рідну квартиру і погляд не чіпляється за звичні речі. Собі пояснити толком, що саме не так одразу не змогла, адже усе велике і габаритне було на місцях. Лиш за кілька хвилин зрозуміла, що зникло найдорожче: “Ну як, – виходить моя мама з кухні задоволеною, – Я увесь той мотлох викинула, ледь встигла за сміттєвозом. Правда так краще?”

Я з порогу зрозуміла, що щось не так. Знаєте, коли заходиш у рідну квартиру і погляд не чіпляється за звичні речі. Собі пояснити толком, що саме не так одразу не змогла, адже усе велике і габаритне було на місцях. Лиш за кілька хвилин зрозуміла, що зникло найдорожче: “Ну як, – виходить моя мама з кухні задоволеною, – Я увесь той мотлох викинула, ледь встигла за сміттєвозом. Правда так краще?”.

Моя мама перебралась до мене порівняно недавно. Свою квартиру вона тимчасово брату із родиною віддала, адже їх там десять чоловік. Приїхали вони з півдня і поки не влаштуються зупинились у мами. А я тут одна у трьох кімнатах із донькою.

Спочатку спільне проживання з мамою мені здалось чимось на кшталт раю. Зранку мене чекав гарячий сніданок, ввечері смачна вечеря. Мама і підлоги мила і у вікна, прала прасувала, хоч я й просила цього не робити.

— Скажеш таке, – говорить мама махнувши рукою. – не з тих я людей що перед телевізором старості чекають. Мені приємно, от ти щаслива, то й я задоволена.

У мене є й донечка. Мілі 9 і вона у мене велика молодчинка. Міла дуже творча дитина і увесь дім прикрашений її поробками. Вона ходить у художню школу, тому і малює і ліпить. Нещодавно навчилась шити і в’язати. Звісно, то у неї все ще не ідеально рівненьке і гладеньке, але як на дев’ятирічну дитину – талановито.

Її роботами я прикрашаю квартиру. Самій вельми приємно дивитись на ті картини чи виліплені фігурки. Для мене кожна – світлий момент нашого з нею життя. Он кіт намальований. Так він у Міли лиш із третьої спроби вийшов рівний. І що найцікавіше – рівний не зберігся, а от це чудо перекошене нас обох радувало і викликало посмішку.

Я Мілу усіляко підтримую у її прагненні до прекрасного. Краще хай ліпить і малює, ніж днями у телефоні сидить, зіба ні.

І ось, тиждень тому я повертаюсь з роботи і усвідомлюю, що усього цього багатства немає. А з кухні виходить моя мама щаслива і задоволена:

— Ну от тепер квартира не захаращена непотребом і пилесбірниками. Згребла все і винесла, ледь сміттєвоза догнала. аж дихати легше стало, правда?

Я й слова мовити не могла, стояла і кліпала, та я мало свідомості не втратила від усвідомлення того, що саме мама зробила. Коли ж почала говорити, що вона права не мала без дозволу так вчинити, так мама ще й образилась. Мовляв допомогти хотіла, порядок навести, а я ще й не задоволена:

— Кому оте все треба? На що воно було схоже?

Донька після того, як побачила зроблене мамою три дні заспокоїтись не могла, навіть до школи не ходила так їй зле стало. А мама наступного ж дня грюкнувши дверима поїхала до себе, атже ми її труд не цінуємо і показали, що якісь там цяцьки за неї дорожчі.

Брат телефонував дуже незадоволений моєю поведінкою. Мовляв, я маму образила і казав, що я повинна вибачитись, адже так не годиться.

А я й не збираюсь вибачатись, бо вважаю, що в цій ситуації неправа саме моя мама.

Я розумію, що то були не золоті прикраси, але для мене ті речі були набагато ціннішими. Вибачатись тут мама повинна. Хіба ж ні?

07,03,2023

Головна картинка ілюстративна.