Років десять тому під Новий рік у нас відбулася начебто проста, але все ж таки незвичайна подія.
Отже, 31 грудня. Стіл накритий. Настав час сідати, проводжати старий рік. На годиннику 23.00. У будинку святкова атмосфера: ялинка, гірлянди, аромат смачних страв. Всі в передчутті чогось надзвичайного, чарівного, радісного. А ще ці коробки із подарунками під ялинкою. Так хочеться їх відкрити.
Я закінчую зі столом: залишилися останні штрихи, чоловік вийшов на балкон, дівчата вбралися, чекають сигналу до початку свята.
І раптом дзвінок у двері.
─ Хто б це міг бути? ─ думаю я, поки йду відчиняти, ─ начебто нікого не чекаємо…
Відкриваю.
На порозі стоїть наш сусід Богдан із верхнього поверху. У костюмі, в краватці. Поголений, напарфумлений.. У руках пляшка дорогого напою. На обличчі — збентежена, дитяча посмішка.
Стоїть, з ноги на ногу переминається.
Я розгублено мовчу. Кого-кого, але Богдана я чекала побачити найменше.
─ А я до вас, ─ тихо каже сусід, ─ Новий рік зустрічати. Пустите?
Знаєте, про що я тоді подумала? Тільки не смійтеся. Чомусь згадалася притча про те, що Бог може прийти до дому в образі будь-якої людини.
От і в мене пролетіла думка: «А що, як це сам Христос?»
Відчинила перед Богданом двері і дружелюбно запросила:
─ Заходь!
Богдан увійшов до кімнати. Діти застигли здивовані. Я вказала гостеві на крісло, запропонувала сісти. А сама побігла на кухню: перевести подих.
За кілька хвилин до мене приєднався чоловік:
─ Це що? ─ він кивнув у бік зали, ─ як він тут опинився?
─ Подзвонив у двері …, ─ тихенько відповідаю, щоб Богдан не почув.
─ Навіщо ти його пустила? Він же зіпсує нам свято! Пару тостів підніме і впаде під стіл!
─ Як не пустити? Подивися, як убрався. Готувався. Самотній. Шкода. Йому теж свята хочеться, ─ виправдовуюсь з останніх сил.
─ Гаразд, але врахуй: Новий рік зустрінемо, і я його випроводжу.
─ Добре, роби як вважаєш за потрібне. А поки що пішли старий рік проводжати. Бо не встигнемо.
Сіли за стіл. Богдан в центрі. Задоволений, сяє. Видно, що щасливий, немов дитина. З дівчатками нашими балакає. Тости вимовляє. Гарні такі, добрі. І не хмеліє. Дивлюся на нього і своїм очам не вірю: невже це той самий Богдан, який цілими місяцями практично живе біля магазину? Абсолютно інша людина! Веселий, жартівливий, трошки сором’язливий.
Просидів він із нами за столом до третьої години. І жодного разу не виникло бажання його випровадити.
Коли пішов, чоловік сказав:
─ Треба ж, ніколи не думав, що Богдан ─ нормальна людина. Це якесь диво.
─ Так, ─ підтримала я, ─ як мало потрібно людині для щастя. Новорічне диво, наприклад. Щоб просто пустили в дім. Цікаво інше: чому він вибрав саме нас?
─ Ну, не знаю, ─ розвів руками чоловік.
Надалі життя Богдана не змінилося. Він так і живе в іншій реальності. Але щоразу, проходячи повз, дивиться на мене несподівано тверезим поглядом, вітається і тихо посміхається про себе.
А дівчата кажуть, що він завжди пригощає їх цукерками. Досі. Хоча вони вже стали дорослими. І чудово розуміють, що і до чого.
Фото ілюстративне.
