fbpx
Історії з життя
Я закінчую зі столом: залишилися останні штрихи, чоловік вийшов на балкон, дівчата вбралися, чекають сигналу до початку свята. І раптом дзвінок у двері

Років десять тому під Новий рік у нас відбулася начебто проста, але все ж таки незвичайна подія.

Отже, 31 грудня. Стіл накритий. Настав час сідати, проводжати старий рік. На годиннику 23.00. У будинку святкова атмосфера: ялинка, гірлянди, аромат смачних страв. Всі в передчутті чогось надзвичайного, чарівного, радісного. А ще ці коробки із подарунками під ялинкою. Так хочеться їх відкрити.

Я закінчую зі столом: залишилися останні штрихи, чоловік вийшов на балкон, дівчата вбралися, чекають сигналу до початку свята.

І раптом дзвінок у двері.

─ Хто б це міг бути? ─ думаю я, поки йду відчиняти, ─ начебто нікого не чекаємо…

Відкриваю.

На порозі стоїть наш сусід Богдан із верхнього поверху. У костюмі, в краватці. Поголений, напарфумлений.. У руках пляшка дорогого напою. На обличчі — збентежена, дитяча посмішка.

Стоїть, з ноги на ногу переминається.

Я розгублено мовчу. Кого-кого, але Богдана я чекала побачити найменше.

─ А я до вас, ─ тихо каже сусід, ─ Новий рік зустрічати. Пустите?

Знаєте, про що я тоді подумала? Тільки не смійтеся. Чомусь згадалася притча про те, що Бог може прийти до дому в образі будь-якої людини.

От і в мене пролетіла думка: «А що, як це сам Христос?»

Відчинила перед Богданом двері і дружелюбно запросила:

─ Заходь!

Богдан увійшов до кімнати. Діти застигли здивовані. Я вказала гостеві на крісло, запропонувала сісти. А сама побігла на кухню: перевести подих.

За кілька хвилин до мене приєднався чоловік:

─ Це що? ─ він кивнув у бік зали, ─ як він тут опинився?

─ Подзвонив у двері …, ─ тихенько відповідаю, щоб Богдан не почув.

─ Навіщо ти його пустила? Він же зіпсує нам свято! Пару тостів підніме і впаде під стіл!

─ Як не пустити? Подивися, як убрався. Готувався. Самотній. Шкода. Йому теж свята хочеться, ─ виправдовуюсь з останніх сил.

─ Гаразд, але врахуй: Новий рік зустрінемо, і я його випроводжу.

─ Добре, роби як вважаєш за потрібне. А поки що пішли старий рік проводжати. Бо не встигнемо.

Сіли за стіл. Богдан в центрі. Задоволений, сяє. Видно, що щасливий, немов дитина. З дівчатками нашими балакає. Тости вимовляє. Гарні такі, добрі. І не хмеліє. Дивлюся на нього і своїм очам не вірю: невже це той самий Богдан, який цілими місяцями практично живе біля магазину? Абсолютно інша людина! Веселий, жартівливий, трошки сором’язливий.

Просидів він із нами за столом до третьої години. І жодного разу не виникло бажання його випровадити.
Коли пішов, чоловік сказав:

─ Треба ж, ніколи не думав, що Богдан ─ нормальна людина. Це якесь диво.

─ Так, ─ підтримала я, ─ як мало потрібно людині для щастя. Новорічне диво, наприклад. Щоб просто пустили в дім. Цікаво інше: чому він вибрав саме нас?

─ Ну, не знаю, ─ розвів руками чоловік.

Надалі життя Богдана не змінилося. Він так і живе в іншій реальності. Але щоразу, проходячи повз, дивиться на мене несподівано тверезим поглядом, вітається і тихо посміхається про себе.

А дівчата кажуть, що він завжди пригощає їх цукерками. Досі. Хоча вони вже стали дорослими. І чудово розуміють, що і до чого.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page