Все життя ми з мамою жили одні, вона працювала для того аби поставити мене на ноги. Мої перші питання про батька були нею сприйняті спокійно і вона казала, що він живе в іншому місті і не хоче нас бачити.
– Ти ж така хороша, як можна не хотіти тебе бачити, – дивувалася я.
– Бувають такі люди, доню, що їм нічим не вгодиш. І такий твій батько, добре, що я швидко це зрозуміла і тепер живу так, як хочу.
Батько регулярно пересилав допомогу і на мій день народження теж переводив круглу суму. Але нам того ледве вистачало на прожиття, адже ми не мали власної квартири, а винаймали.
Коли ж постало питання про моє подальше навчання, то мама моя й не витримала:
– Доню, я його просити не хочу, але ти можеш прийти до нього і попросити на навчання. Я не знаю, як він живе і чи є в нього діти, дружина, але тобі він має забезпечити майбутнє. Хоч щось дати.
Мама була дуже схвильована. Я все зрозуміла, тому взяла адресу і подалася до тієї людини, яка не хотіла нас бачити.
Коли мені відкрили двері, то я здивувалася, що мій батько геть не схожий на того, кого малювала мені уява. То був звичайний собі чоловік, без татуювань та гордині в очах. Геть звичайний, розумієте?
– Я твоя донька, – я з притиском вимовила «твоя», щоб він з самого початку знав, що ніякої пошани я до нього не відчуваю.
– Іринка? Проходь, – чоловік пропустив мене в свою квартиру, – Щось сталося?
– Сталося, – стояла я в коридорі та дивилася чи є ще взуття, окрім його, – Мені поступати треба, а грошей у нас нема. от мама й дала твою адресу, щоб ти хоч якось взяв участь в моєму житті.
– Так, звичайно. Я оплачу навчання. Ти проходь. Чай? Кава?
– Чай…
Кухня була чиста, аж вилизана, та й ванна так само сяяла. Тут була жіноча рука.
– То чому ти маму покинув?,- вирішила спитати я.
– Я її не кидав. Вона сама пішла, – сказав батько, – А я й зітхнув з полегкістю. Знаєш, з нею було дуже важко жити…
– З нею важко?, – мої брови піднялися вверх.
– Так, дуже важко жити з людиною, яка тобі заглядає в рота і аж підскакує з радості, коли ти чогось хочеш. Наприклад, круасанів домашніх ввечері. Я тільки згадав за них, а вона з самого ранку встала, замісила тісто і спекла. Подає мені наче я маю їй медаль дати, а мені вже їх і перехотілося та й я міг собі їх спокійно купити в магазині. А вона вже й образилася, що вона старалася, а я її не ціную. А я просто не міг цю догідливість виносити. А потім з’явилася ти…
Коли я думала колись про батька, то уявляла собі непорядну людину, а він виявився ще гіршим – байдужим. Тепер я розумію, чому мама пішла, чому не хотіла про нього нічого знати. Адже вона витратила на нього стільки тепла і ніжності, а натомість нічого не отримала, навіть менше, ніж нічого.
Я взяла у нього гроші на навчання, а потім він справно оплачував кожен семестр, але не хотів чути як я вчуся, чи мені подобається. Йому було добре самому і до речі – та вся чистота в хаті, то він сам прибирає. Так, я була теж вражена, що чоловік може тримати все в такій чистоті. Думаю, що це йому приносило якесь задоволення. Навіть більше, ніж мати поруч дружину, яка б це все робила заради нього і для нього.
Коли тоді я вернулася додому і побачила в маминих очах німе запитання, тому відповіла:
– Він зовсім не змінився.
Мама зітхнула. І я вже й не знаю чи з полегкістю, чи з жалем, а ви як гадаєте?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота