Сьогодні я хочу поділитися з вами історією, яка сталася зі мною нещодавно. Я випадково зустріла подругу дитинства. Ми дружили в школі, але потім наші шляхи розійшлися і ми не бачилися вже багато років.
Зустріч з подругою дитинства викликала в мені суперечливі почуття. Ми колись вчилися разом, але потім життя розкидало по різних куточках.
Я займалася кар’єрою, вихованням дітей і домашніми справами. Про свою приятельку я знала, що її життя складається з регулярних подорожей, заміжжя і пригод.
Я ніколи не засуджувала такий спосіб життя, але на тлі задушевної бесіди при зустрічі не змогла відмовитися від питання щодо її життєвої позиції.
У моєму розумінні діти є опорою і сенсом існування навіть при відсутності чоловіка. Можна самостійно поставити на ноги своїх спадкоємців, насолоджуючись в старості їх увагою і появою онуків.
Саме таку позицію я донесла до подруги, в на що, вона розповіла про своє ставлення до цього питання.
Вона не стала лукавити і вигадувати історії щодо своєї самотності, називаючи це усвідомленим вибором. Імпозантна дама просто не вірила в здатність спадкоємців бути вдячними по відношенню до батьків, тому відмовилася від продовження роду.
На першому місці для неї завжди знаходилися матеріальні цінності і внутрішня свобода. Вона розповідала про заморські пригоди і кавалерів, які завжди наповнювали її життя. Я ж могла похвалитися тільки фото онуків, яких бачила досить рідко.
Подруга прийшла до висновків, що при наявності матеріальних можливостей можна забезпечити собі гідне відношення в старості. Вона не хотіла витрачати енергію і сили на виховання дітей, не отримуючи нічого натомість.
Слухаючи її розповідь, я все більше розуміла правильність її позиції. Адже не можна любити когось через силу або імітувати материнський інстинкт при його відсутності.
За її словами, вона не шкодує про свій вибір. І я рада була почути це від неї. Адже чомусь завжди переймалась, що колись вона пошкодує, але ні. Виглядає вона на років з десять молодше від мене. Не має недуг і на відміну від мене не бігає по спеціалістах. Вона і досі бігає з ранку і має вічного кавалера, який у захваті від неї і пропонує нарешті одружитись.
Я не шкодую про своє життя, але коли поглянула на подругу. Не знаю. Десь у душі, щось ворухнулось. Заздрість?
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
