Їй 38 років, а йому 40. Разом вони прожили 9 років, шість з яких були одружені. Дітей немає. Він був її(і є) першим і єдиним коханням. Вони перестали жити разом 3 роки тому, майже два з яких триває процес розлучення, який досі не завершений, з її вини.
Річ у тім, що він залишив останнє слово за нею і чекає коли вона впорається з розлукою. Але такому очікуванні минуло вже три роки, а результату ніякого: як і раніше, дзвінки о 1-2 годині ночі і сльози в слухавку, питання чому все так сталося і нічого не вийшло у стосунках.
Вона дзвонить його мамі і задає аналогічні питання. Не заводить ні з ким жодних стосунків. Все це, звичайно, дуже сумно і неприємно і ятрить душу і йому, і мені.
Він почувається винним, що зіпсував їй життя та її мрію про щасливу родину. Тому він не хоче на неї тиснути з розлученням, і просто чекає, а у мене вже просто опускаються руки.
Я мрію про щасливу родину, про діток, але втомилася жити у невизначеності.
Я розумію її, і що важко розлучатися з тими, кого кохаєш, але ж всьому є межа? Я не можу зрозуміти чому вона так поводиться, чому ця жінка надокучає нам дзвінками? Адже має бути гордість і гідність? Тим паче минуло вже три роки!
Людина має йти вперед, а не триматися за те, чого вже немає. Підкажіть, будь ласка, як мені поводитися в такій ситуації, що робити?
Як не зіпсувати стосунки з коханою людиною на тлі всього цього? І як можливо допомогти їй впоратися і прийняти очевидне рішення? Заздалегідь дякую!