Ні, він не ліз до мене, коли Орест відвертався, не писав мені листів чи повідомлень, не заходив в гості, коли його не було.
Він просто не відводив від мене погляд при зустрічі, він відкривав переді мною двері чи подавав руку з машини, він знав всі мої улюблені квіти, парфуми, косметику, і не раз підказував Оресту, що сьогодні річниця нашого знайомства, а тут річниця першого цілунку, а тут річниця весілля…
Сам Іван з подарунками та квітами теж не ліз, але радо відгукувався. Коли я просила допомогти вибрати Оресту подарунок, прикрутити дверцята від шафи, коли чоловік був у відрядженні і допомагав з довідками для нашого синочка, коли той хворів.
Він завжди був безвідмовним та готовим допомогти навіть якимось натяком не говорячи про віддяку.
Хоч Ореста й нервувало таке поводження друга, але він був на сто відсотків впевнений в його порядності.
– Друг мене ніколи не проміняє на жінку, – сказав він мені. коли я якось кокетливо намагалася викликати в нього емоції.
Це мене дуже заділо і я вирішила, що таки доведу Івана до гріха і він не лише друга проміняє, але й забуде про нього.
Я почала все частіше і частіше запрошувати Івана до нас, коли Ореста не було вдома. Хоч Орест і був люблячим чоловіком, але господар з нього був ніяким – уже місяць капало з крана, а Орест лише підставляв мочалку аби не було чутно, до тепер не було прикручено лампу на балконі, крісло для годування малий так розхитав, що я мусила сама крутити шурупи.
Ні, Орест не відмовлявся від роботи, просто він це зробить колись.
– То ся зробить, – жартував він.
– Коли ж та Тося прийде вже нарешті, – злилася я.
Тож роботи було багато і Іван радо мені допомагав, а я його пригощала смачною вечерею і наливкою. Іван тримав себе в руках, але оцінив мій новий халатик.
Я все ближче і ближче підсувала до Івана Крісло аби він ще й відчув запах моїх парфумів, які й сам допоміг купити Оресту. Зіниці у нього стали просто величезні і він тяжко дихав та нервово ковтав слину…
Я була за міліметр від того, що Іван купиться.
Але я не переймалася тим, що Іван буде потім робити, після всього, я ламала голову над тим. Як записати це все і викласти перед Орестом.
Скажу так, що на ці всі процедури з Іваном мені пішло місяць часу, бо то чоловік був вдома. То все приходилося починати з самого початку.
Сьогодні він був вже за крок від падіння, але я зробила вигляд, що спам’яталася. Хоч розум у мене був холодний, як лід.
Попросила його прийти завтра:
– Я вкладу Назарка швидше спати, – сказала я на прощання.
Іван напружився і я зрозуміла, що він про це думатиме весь наступний день. Я смакувала перемогу!
Але на наступний день він не прийшов…
Я почала телефонувати і він сказав, що мусить поїхати додому до батьків, бо там щось сталося.
Я нервово кинула слухавку – знову прийдеться починати все з початку, а мені це все вже не подобається. Я стомилася від цієї показухи і вже того Івана й бачити не хочу, а треба на нього моргати.
І от пройшов і тиждень і другий, і місяць, а Іван все відкладає і відкладає прихід до мене! Я така зла ходжу, що не дай боже, а Орест лиш масла в вогонь підкидає:
– Слухай, бачив Івана з якоюсь дівчиною, так усміхалися один одному, що нікого навкруги не помічали.
– Тут кран знову капає, а він посміхається?, – обурилася я.
Іван таки прийшов до мене, щоб познайомити з Іринкою… Що ту скажеш? Зовсім я не рада за нього, але ж не можу я отак це сказати. Тепер посміхаюся і намагаюся стати для Іринки найкращою подругою. Я ще свого доможуся. От побачить!
Фото Ярослава Романюка.
