Цього хлопчину важко було забути, сині-сині очі, веснянки в ямочки на щоках, волосся темно-мідне і сам він був таким, вогенним, впевненим…
Я зустріла цього юнака багато років тому, приїхала до батьків «зализувати рани», а він якраз увивався за моєю сестрою. Тоді я себе дуже негарно повела.
Знаєте, коли дивитеся на сонце, то хочеться на ньому знайти пляму, особливо, коли у своєму житті вже стільки клякс наставила, що вже й місця нема.
А тут юнак з Мріями. Ви ж пам’ятаєте, як колись Мріяли? Що все буде легко і просто, варто лиш почати робити. Можна було годинами робити одне і те ж і вірити, що наступний – переможний!
Юнак мріяв літати…
– Хочеш бути ще ближчим до сонця, – спитала його зло.
– Так, – його відповідь просто розчавила і мені треба було показати, що я старша і мудріша.
– А, коли не вступиш?, – питаю і аж мене розпирає від його реакції: очі розгублені, ямочки зникли.
– Вступлю! А, коли ні, то піду в конструктори!, – і знову впевненість переповнила Руслана.
Я була переможена. Отак просто – буде біля того, що любить… Як не в двері, то в вікно…
А я що? Я хочу тільки у двері… Напевно, того й така нереалізована і розчарована життям.
Я пробула у батьків достатньо довго, щоб мати сили вернутися назад в професію. Я хотіла світитися на екрані телевізорів, вітати щовечора українців і розповідати їм щось цікаве. У мене для цього були всі дані – приємна зовнішність, поставлений голос, але не було одного – фінансування моєї програми.
Дійшло до того, що мені почали платити лише за вихід однієї програми, а за що їсти? За що оплачувати оренду квартири?..
Я вирішила показати характер і пішла, не встигла оглянутися. А мою програму веде вже інша, молода і повна енергії дівчина, якій важливо лише світитися на екрані, бо все інше вона має.
А я поїхала до батьків, а тут теж буяє молодість, яка певна, що все у неї вдасться…
Минуло з того часу десять років.
Ще тоді сестра мені повідомила, що хлопця не взяли літати. Я тоді втішилася – ось тобі молодість, їж реальність!
Але чим далі, тим менше я про нього чула, бо з сестрою у них нічого не склалося.
Але в мені крутилося в голові все ж думка про те, що ж я б хотіла робити, якщо не хочу озвучувати новини за п’ятдесят гривень за випуск…
В яке вікно я маю влізти?
Перебивалася випадковими заробітками, а потім мене знайома попросила в приватному садочку попрацювати над виставою для діток.
І в мене на душі просто розцвіло почуття радості. Ось!
Я знайшла роботу в акторському гуртку і десять років працювала в цій сфері. Почувалася прекрасно.
А одного дня до мене попав в групу хлопчик, синьоокий з ямочками на щоках і мідним волоссям…
В серці тьохнуло…
Того дня Руслан прийшов за ним з гуртка, майже не змінився, так само впевнений і замріяний.
Несподівано мене впізнав, розговорилися. Сказав, що тоді винуватив мене в тому, що не вступив, думав, що я накаркала.
– Але добре, що ти мене навела на думку «а коли ні», тому я таки маю справу з літаками… А ти?
– А я допомагаю дітям сяяти на екранах, – засміялася я.
Він пішов і з кожним кроком серце моє стискалося, невже я більше його не побачу…
Він потім розвернувся і спитав мій номер.
– Слухай, давай повечеряємо?, – впевнено сказав він.
Я не хотіла відмовляти, але погляд упав на малого…
– На жаль, я поки сам… Дружина пішла до іншого… Так, що ще й тут мені крила підбила…
Зараз у нас донечка-підліток з веснянками і ямочками… В щасті роки летять і мені дивно, що вона вже така велика, коли я тільки вчора питала її батька, куди він буде вступати. Тепер я точно знаю, що треба робити те, що любиш, навіть, якщо не світить красуватися на екрані.
Фото Ярослава Романюка.
