– Наталочко, я тобі клянуся, що не прийму до хати нікого! Ти моя єдина невістка і Зорянка моя єдина онучка. Все! Ноги чужої жінки тут не буде!
Скажу, що свекруха мала мене за що поважати, адже я й на роботі, й вдома давала собі раду. Я з тих жінок, які з картоплі зроблять чудеса кулінарії і ні разу не повторяться!
Чи один день ми їли одну картоплю – як не пампухи, то пироги, то мастили вафельні коржі та обсмажували в яйці, то деруни, то смажена, то в мундирах з неймовірно хрусткою капусточкою, яку я сама готувала, то по-французьки, то з сиром, то варена з сметанно-часниковою підливою… Та що я буду перераховувати.
А закрутки які ми крутили? Вже все місто спить, вже скоро півні співатимуть, а ми ще крутимо та стерилізуємо, говоримо собі тихенько про все на світі.
А потім і очей не склепала і вже дитину в садок, а сама на роботу.
В Саші тоді зарплата маленька була і ще й не платили вчасно, як і мені, того й викручувалися, як могли.
Десять років ми так жили і я жодного разу собі не дозволила в свекрушиній хаті переставити місцями статуетки чи не так чашки розставити.
Знала, що тут гостя, тому й питала все, а вона з щирою душею мені й відповідала.
Добре ми жили зі свекрухою, але з Сашею щось було не те, відколи він купив собі машину. Дуже довго він на неї складав, а потім нарешті купив, чорна лада, як тепер пам’ятаю.
І став чоловік пропадати в гаражі ночами, наче вкотре щось поламалося і мусить замінити. Але далі добрі люди й сказали, що він якусь лялю по місту та по кафе катає. Не витримала я і пішла геть.
Я ж думала, що ми таку скруту разом пережили, що вже можна буде хоч зітхнути спокійно, хоч якось розслабитися і на тобі – він розслабляється, а я що? Терпіти?
О, ні! Забрала Зорянку і до мами з татом.
Свекруха за мною побивалася, як за рідною, бо ж я те все годувала та обслуговувала, мила та прала…
І ось тоді вона й сказала, що ми з онучкою будемо в неї бажаними гостями, а от синову нову жінку й на поріг не пустить.
З початку так і було, бо я приходила з Зорянкою або й сама Зорянка бігала до бабусі, і казала, що тато з нею не живе.
Я, чесно скажу, раділа, бо так зрадникові і треба – хай в гуртожитку з тарганами поживе і пізнає смак кохання на макаронах.
Кілька разів Саша робив спроби маму зводити з любкою, але свекруха не піддавалася. Так минув десь рік, а потім я дізналася, що свекруха запросила нову жінку жити до неї.
Мене це так вкололо… Невже на моє місце вона поставить оту? Там, в хаті. Де я кожен кутик знаю і люблю, буде ходити чужа жінка, єдина заслуга якої та, що вона при надії?
А потім я її побачила на вулиці, така щаслива, усміхається, що у неї скоро онучок буде. Я її привітала і більше до неї не приходжу і не телефоную. По-перше, не хочу ні чути, ні бачити нову дружину, а, по-друге, я вважаю, що свекруха мене зрадила так само, як і Саша.
Він теж клявся, що ми будемо разом до скону, а потім, бачте, в гаражі знайшов нове кохання. Так само й вона, казала, що не пустить нікого до себе. А тут вже й щаслива, що онук буде.
Якось мені так себе шкода. Найкращі роки витратила на обслуговування двох брехливих людей! Як тепер це собі пробачити?
Ксеня Ропота спеціально для intermarium.news.
Фото Ярослава Романюка.
